«Щоб залишалися громадянами своєї країни». Чому українські діти в Німеччині «тягнуть» дві школи одночасно

24 лютого 2025 року виповнюється третя річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тоді війна змусила мільйони українців шукати притулку за кордоном, зокрема в Німеччині. Для родин із дітьми шкільного віку цей розрив означав не лише втрату звичного побуту, а й різке занурення в нову освітню систему. За останніми даними Центрального реєстру іноземців ФРН, у країні зареєстровані близько 360 тисяч дітей та молоді з України. З них понад 220 тисяч відвідують німецькі загальноосвітні та професійні школи.

Як родини балансують між інтеграцією в нову систему освіти та збереженням зв’язку з Україною? Проєкт Радіо Свобода «Ти як?» поспілкувався з українськими біженками, які розповіли про виклики, з якими стикаються їхні діти в умовах подвійного навчання, про інтеграцію в нове шкільне середовище та збереження української ідентичності.

«Якщо чесно, наразі мотивація мінімальна»

«У третьому класі в Україні ми вже вивчали дроби, а тут їх тільки почали проходити у шостому», – розповідає 11-річна Альона Орлик, яка у квітні 2022 року разом із мамою Поліною приїхали до Німеччини. Зараз дівчинка навчається у шостому класі німецької гімназії у Франкфурті-на-Майні. Спочатку адаптація до нової школи була непростою через мовний бар’єр, хоча знання англійської допомагало їй у спілкуванні.

«Коли ми приїхали до Німеччини, спочатку оселилися в Тюринґії. Там був мовний клас, і наші знайомі записали доньку туди ще до нашого приїзду. Перший час у спілкуванні з іншими дітьми її рятувала англійська. Вона відвідувала цей клас приблизно пів року, а паралельно дистанційно навчалася в київській школі», – розповідає Поліна Орлик, мама дівчинки.

У вересні 2022 року сім’я переїхала до Франкфурта-на-Майні, і вже в жовтні Альона розпочала навчання в інтеграційному класі.

«Там була змішана група дітей з різним рівнем німецької, з різних країн, і всі – з першого по четвертий клас – були в одному інтеграційному класі. Тобто вона почала вивчати мову заново з нуля й вчила ті самі базові слова й фрази. Це трохи її демотивувало. Але згодом після оцінювання мовних знань її перевели в звичайний клас».

Увесь цей час, за словами мами, дівчинка паралельно навчалася в українській школі. Родина оформила дівчинку на сімейну форму навчання, що дозволило їй підтримувати зв’язок із українською освітою, не відвідуючи уроки щодня: «У четвертому класі вона ще щось отримувала у вигляді домашніх завдань, а потім, у п’ятому класі, нам надсилали з України тести з усіх предметів, і ми мали їх пройти й відправити у визначений термін».

З часом з’явилася можливість перезараховувати оцінки з німецької школи, але не з усіх предметів. Українську мову, літературу та історію довелося вивчати окремо, виконуючи додаткові завдання. Для родини це було компромісне рішення: дівчинка зберігає навчання в українській шклі, але водночас основний акцент залишається на німецькій освіті. Поліна пояснює, що перевантаження немає, оскільки в Німеччині домашніх завдань дають менше у порівнянні з українськими школами.

«Тут майже не задають домашніх завдань, – розповідає українка. – Донька ходить на уроки п’ять днів на тиждень, потім має достатньо часу на відпочинок і спортивні гуртки. Суботня школа займає лише один день на тиждень, а в українській школі домашка з українських предметів – це теж не щодня, максимум двічі на рік великі тести».

Для того, аби далі підтримувати зв’язок з домівкою, дівчинка відвідує українську суботню школу «Сонце в долонях». «Якщо дитину не займати, не розвивати її, не навчати рідної мови, рідної історії, рідної культури, вона втрачає багато чого в житті», – каже жінка.

Однак українка не виключає, що в майбутньому вони можуть відмовитися від сімейної форми навчання для її доньки: «Якщо чесно, наразі мотивація мінімальна. Я не планую повертатися до України найближчим часом, бо вже маю тут роботу та інші особисті причини. Якщо згодом дозволять дітям, які офіційно навчалися на сімейній формі, просто скласти ЗНО і вступити, то зберігати цю форму навчання не матиме сенсу. Але оскільки ніхто зараз не знає, як складеться життя далі, краще залишити собі можливість продовжувати освіту в Україні».

«Якщо треба буде повертатися, то можна наздогнати програму з репетиторами»

Олена Гонцовська разом із 12-річним сином Петром виїхала за кордон теж після повномасштабного вторгнення. Спочатку вони опинилися в Чехії, але згодом переїхали до німецького міста Веймар. Олена працювала онлайн, тому для неї було важливо, щоб син мав доступ до якісної освіти та не втрачав зв’язку з навчальним процесом. На відміну від багатьох українських родин, які одразу віддали дітей до німецьких шкіл, Олена вирішила не обирати державну систему освіти Німеччини. У Києві її син навчався в приватній школі з поглибленим вивченням англійської, тому міжнародна англомовна школа у Веймарі здавалася логічним вибором.

«Ми не планували навчання німецькою. Збиралися їхати далі або повертатися, тому заздалегідь домовилися, що син піде в міжнародну англомовну школу. Мені також хотілося більшої гнучкості на випадок переїзду в інші країни. Але через велику кількість українських дітей нам запропонували почати навчання з нового навчального року. Тому до того часу він навчався в українській школі онлайн, а тут відвідував денний табір для українських дітей», – пояснює Олена.

Протягом півтора року Петро поєднував два навчальні процеси – міжнародну школу вдень і заняття з репетитором для української школи. Його батьки обрали екстернатну форму навчання, знайшли приватного вчителя і створили невелику групу з кількох українських дітей, які також відвідували міжнародні школи.

«Міжнародна школа триває з 8:30 до 15:15. Потім син приїжджав додому, і ми займалися українською програмою. Далі здавали семестрові роботи в екстернаті. Це було виснажливо для нього і для мене», – зізнається Олена. Попри всі зусилля, каже, такий формат виявився занадто виснажливим.

«Було дуже важко, бо я тоді їздила в Україну майже кожні два тижні. Доводилося ще й робити з ним уроки. До війни він навчався в приватній школі, де домашні завдання робили прямо під час навчального дня, тому раніше я взагалі не стикалася з такою проблемою».

Зрештою Олена вирішила, що українську школу доведеться залишити. Вона вважає, що її син більше виграє, якщо зосередиться на англомовній освіті та додаткових предметах. На її думку, паралельне навчання за двома програмами не завжди виправдане.

«На мій погляд, це не завжди доречно, оскільки діти інтегруються за кордоном і мають велике навантаження. Якщо вони намагаються повноцінно навчатися за двома системами, я бачу, що вони виснажуються, у них не залишається часу на спорт і спілкування. Це не відповідає здоровому балансу».

Тому сім’я перейшла на інший формат: Петро відвідує українську суботню школу, де дві години на тиждень вивчає українську мову та літературу. «Цього достатньо для підтримки рідної мови. Якщо треба буде повертатися, то можна наздогнати програму з репетиторами», – вважає біженка.

За словами Олени, міжнародна школа, яку відвідує її син Петро, є приватною, а вартість навчання становить приблизно 800–900 євро на місяць. Водночас заклад надає знижки українським сім’ям, які не можуть повністю покрити витрати.

«У класі сина є інші українці. Школа продовжує підтримувати їх цього навчального року, але поки невідомо, як довго така допомога збережеться», – зазначає вона.

Українка не виключає можливості повернення в Україну, але її плани залежатимуть від того, як складеться ситуація. «Моя дитина не дуже хоче повертатися, йому подобається інше середовище. Я ж подивлюся, наскільки зможу реалізуватися тут. Якщо вдасться розвинути свій бізнес або знайти роботу в Європі, то, можливо, залишимося ще на певний час. Якщо ні – повернемося, бо в Україні маємо достатньо ресурсів», – підсумовує жінка.

«Щоб діти володіли мовою та залишалися громадянами своєї країни»

Українка Тетяна Лежньова разом із двома дітьми – 18-річним Дмитром та 13-річною Вікторією – проживають у Магдебурзі. Попри вимушений переїзд до Німеччини через війну, вони вирішили не переривати навчання в українських школах. У 2022 році Вікторію, яка закінчувала четвертий клас, одразу зарахували до п’ятого класу німецької школи, хоча вона зовсім не знала німецької. Дмитро, який перед війною навчався в дев’ятому класі київської гімназії, через мовний бар’єр був змушений повторно пройти навчання в німецькому 9-му класі.

«Діти мали базові знання англійської, тому могли спілкуватися в школі. Але для повноцінної інтеграції цього було недостатньо», – розповідає Тетяна. Щоб прискорити адаптацію, сім’я найняла репетитора з німецької.

«З першого вересня 2022 року і до сьогодні вони займаються п’ять разів на тиждень. Це допомагає їм не лише в навчанні, але й у щоденному житті», – додає вона.

Паралельно з навчанням у Німеччині діти продовжували навчатися за українською програмою. Вікторію перевели на сімейну форму навчання, що значно спростило процес: їй потрібно було складати іспити лише з тих предметів, які відсутні у німецькій школі.

«Вона здає контрольні з української мови, літератури та історії України, а решту предметів зараховують на основі табеля з німецької школи. Коли закінчується семестр, ми отримуємо табелі, надсилаємо їх класному керівнику, і проводиться взаємозалік», – пояснює Тетяна.

Для Дмитра ситуація була складнішою. Навчаючись у німецькій гімназії, він паралельно завершував 10-й, а потім й 11-й клас в українській школі дистанційно. «Було важко. Він буквально балансував між двома системами: зранку – гімназія, після уроків – українські онлайн-заняття, а потім ще підготовка до іспитів», – розповідає Тетяна.

Такий підхід дав змогу Дмитру отримати одразу два документи про освіту: український атестат і табель про закінчення 10-го класу німецької гімназії. Це дозволило йому вступити до Studienkolleg – підготовчої програми для іноземних студентів, які планують вступати до німецьких університетів. «Ми обрали цей варіант, тому що Studienkolleg дає змогу підтягнути рівень мови з B1 до C1 за рік. Цей рівень необхідний для вступу до більшості університетів. Оскільки син планує продовжувати навчання у виші, він обрав саме цей шлях», – пояснює жінка.

Попри те, що навантаження було значним, жінка вирішила не відмовлятися від української освіти. «Я залишила дитину на сімейній формі навчання не заради табеля, а щоб вона отримала необхідні знання. Для мене важливо, щоб діти зберігали свою українську ідентичність, знали історію, грамотно володіли мовою та залишалися громадянами своєї країни», – пояснює Тетяна.

Водночас питання необхідності української онлайн-освіти для дітей за кордоном залишається відкритим. «Я вважаю, що формат навчання має залежати від обставин. Для дітей у небезпечних зонах, наприклад, у Харкові, онлайн-школа є необхідністю. У більш спокійних регіонах варто підтримувати офлайн-освіту. На мою думку, школа має запропонувати навчання онлайн та офлайн, оскільки кожен українець зараз у різних умовах», – зазначає Тетяна.

Тетяна зізнається, що хоче якнайшвидшого завершення війни, але не має ілюзій щодо післявоєнного періоду. «Коли бойові дії припиняться, країна зіткнеться з реальними проблемами: економічна ситуація буде вкрай складною, поширення зброї – неконтрольованим, а психологічний стан населення – критичним. Я не впевнена, що держава зможе забезпечити належну підтримку громадянам», – каже біженка. Її син, ймовірно, залишиться в Німеччині, оскільки вже здобув достатню самостійність. Тетяна разом із молодшою донькою теж поки не планує повертатися.

«Три роки тому я залишила роботу, на якій пропрацювала 14 років і мала хороші перспективи. Але заради безпеки дітей довелося починати все з нуля. Зараз я лише опановую мову й намагаюся знайти своє місце тут. Дітям потрібна моя підтримка, і це для мене зараз головне», – додає вона.

За інформацією порталу Федерального уряду Німеччини з визнання іноземної професійної кваліфікації, всі діти, включно з українськими біженцями, віком від 6 до 18 років підпадають під обов’язкову шкільну освіту. Це означає, що, незалежно від участі в онлайн-уроках українських шкіл, діти повинні відвідувати місцеві навчальні заклади. Відповідальність за регулярне відвідування школи покладається на батьків або опікунів. Для дітей, які не володіють німецькою мовою, багато шкіл пропонують спеціальні мовні курси або інтеграційні класи, щоб полегшити адаптацію до нової освітньої системи.

За даними Міністерства освіти і науки України, станом на січень 2025 року понад 355 тисяч українських дітей, які проживають за кордоном, продовжують здобувати освіту в Україні дистанційно. Водночас вони відвідують очні заняття в школах країн, де перебувають. У Міністерстві визнають, що поєднання двох навчальних програм створює значне навантаження на учнів. Щоб спростити процес, у 2023 році було запроваджено програму з українознавчим компонентом. Вона дозволяє українським школам зараховувати оцінки, отримані за кордоном, з таких предметів, як математика та природничі науки. Натомість учні можуть складати в українських школах лише ті дисципліни, які не вивчаються в місцевій системі освіти, зокрема українську мову, літературу та історію України.

Раніше проєкт «Ти як?» також розповідав про історичний крок у німецькому Гессені, де українська мова вперше стала другою іноземною в місцевих школах. Це рішення Міністерства культури, освіти та можливостей Гессена покликане підтримати близько 20 тисяч українських школярів, які через війну були змушені знайти тимчасовий прихисток у цьому регіоні.

Adblock test (Why?)