“Епілог. Усе буде добре”. І в цьому вбивчому знущальному сарказмі епілогу – теж Жолдак

Репетиції “Дому” (Театр імені Лесі Українки, режисер – Андрій Жолдак, продюсер – Олег Кохан, кураторка проєкту – Олена Дробна) ішли влітку два місяці, із ранку до вечора. Майже щоночі Київ бомбили, і наша реальна війна, безумовно, перетинається з реальністю мистецькою. Але цей “Дім” не про чиюсь конкретну хату, родину, країну, калину за вікном. І ця відсутність конкретики пов’язана не з тим, що Жолдак більше ніж 20 років живе за кордоном і йому важко второпати, що в нас тут відбувається. Бачила вже кілька дивних дописів, таке враження, що люди пішли на Жолдака, щоб дізнатися про нашу війну щось нове. Звісно, існує і такий театр, де можна збагнути щось нове і про війну. А ще існують театри відпочинку й розваг. І безліч інших. Краще для всіх – дивитися те, що показують. А не те, що ви хочете побачити.

Жолдак почав із короткої передмови (у нього бувають довгі), суть якої: ми свою роботу зробили, а тепер ви робіть свою. Власне, від цього залежать ваші враження.

“Батько казав, що кожен від народження має свій брильянт. Але деякі втрачають його згодом. І так і живуть”.

“Дім” іде чотири години, складний, нелінійний мистецький твір, я розумію – важко, ми до такого взагалі не звикли.

Реальність всесвіту, який влаштований чомусь таким чином, що люди, намагаючись уникнути болю, увесь час роблять боляче один одному, де дуже складно буває порозумітися з найближчими й найдорожчими, де війна ніколи не зупиняється, бо її весь час хтось починає. Тому комусь увесь час треба йти, щоб захистити дім. І хтось іде, а хтось – ні.

І в одній маленькій мізансцені – з одноруким і губною гармошкою – сказано за будь-яку війну більше, ніж тисячею слів.

І з одного боку, у цьому віковічному хаосі все щомиті летить шкереберть, убивається об стіну, трощиться на друзки, шукає п’ятий кут, а з іншого – страшенно боїться самотності, прагне любові й щастя.

“Я – Санта Сатана”.

І цей вселенський “Дім”, де люди без кінця жеруть один одного, навіть коли люблять, мав би вже давно завалитися, а хаос – поглинути людство, але воно весь час рухається. І його не так просто злапати. І після глави 117-ї йде 37-ма. А потім – 245-ма. І останнє слово про “Дім” ще не сказано, і не впала ще остання крапля, і остання крапка не стоїть. Але ж це вистава, і нарешті тре’ вже десь ставити крапку, щоб усім розійтися.

“Епілог. Усе буде добре”.

І притрушена ялинка миготить жалюгідною гірляндою. І в цьому вбивчому знущальному сарказмі епілогу – теж Жолдак.

Хоча скільки разів, без усілякого сарказму, ми казали й кажемо те ж саме, коли треба вже поставити крапку й розійтися.

Хоча вистави Жолдака не закінчуються на поклонах, а продовжуються, просто ми їх уже не бачимо.

Я, звісно, не могла не думати – як він усе це робить. Увесь цей невидимий світ видимим, як тримає цілий всесвіт у голові, як йому вдається добитися настільки бездоганної симфонічної акторської злагодженості. Це ж театр – живі люди. У звичайному театрі хтось текст забув, перестрибнув через речення, щось сказанув своє, пішли далі. Раніше встав, пізніше вийшов і не з тієї куліси – нічо, бува. Проїхали. У Жолдака не так стрибнув – і мізансцени вже нема. А наступна пов’язана з попередньою, і вже нема, уже нема. І ти – труп.

А тут усі живі. На щастя.

У нього, звісно, свої техніки, практики, дисципліна, автократія, досвід, унікальне жолдаківське навмання і нестримна безмеж.

Жолдак – це завжди навмання і рух. Суцільна динаміка, жодного зайвого слова. Він – чим далі, тим більше відмовляється від тексту. Усе менше балаканини, усе більше руху й музики. Яка в нього ніколи не прикриває режисерські косяки, а створює ще більш складний додатковий вимір.

І окремо не можна збагнути, як усе це витримують актори.

Ви були страшенні й ненаситні боги! Сил вам і незламності.

Усе буде добре. Побачимося.

Джерело: Юлия Пятецкая / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора