Директорка Liko-School Кухаревська: Заспокойтеся із цими оцінками. Головне, щоб дитина була спокійна і врівноважена
Директорка київського навчального закладу Liko-School Олена Кухаревська в інтерв’ю виданню “ГОРДОН” розповіла, чи важливо бути відмінником, щоб стати успішним у житті, як навчався в їхній школі відомий український спортсмен Олексій Середа й чому багато їхніх випускників, які вступили в закордонні університети, цьогоріч повернулися в Україну.
– Олено Володимирівно, ми говоримо з вами після чергового масованого обстрілу Києва російськими окупантами. Як ви пережили цю ніч, як школа?
– У мене особисто все добре, а тут у нас прилетіло недалеко від школи.
– Чи у вас є напередодні 1 вересня характерний мандраж, як колись у дитинстві?
– Кожного року відчуваю. Уже думала, може, у цьому році не буде, але він є. Кожного року є. Я думаю, це нормальне явище.
– Що порадите дітям? Як із цим справитися? Що робити, щоб не хвилюватися?
– Думаю, що найбільший мандраж, звісно, у першачків, які вперше йдуть до школи. Дуже багато залежить від батьків. Якщо батьки позитивно налаштовані й так само налаштовують дитину, там усе буде добре, оскільки в цьому віці між дітьми й батьками дуже сильні зв’язки. Якщо батьки спокійні, позитивні, то і дитина буде спокійна й позитивна. А якщо мама десь за забором плаче, то завжди плаче й дитина у школі. Це вже перевірено. Усе залежить від налаштування в родині.
– Цього року в перші класи більше пішло дітей порівняно з попередніми роками?
– Цього року ми вперше набрали п’ять перших класів. Таке було в нас тільки до війни. Два класи – білінгвальні, які працюють і за українською програмою, і за Кембриджом. Три класи – українські. Це приблизно 100 дітей. Є діти з різних регіонів України – це внутрішні переселенці. Наприклад, у цьому році пішли Суми, Запоріжжя, Кривий Ріг. Минулого року багато було з Харкова. Тобто є така внутрішня міграція.
– Зараз у соцмережах є такий тренд – учителі масово звільняються зі шкіл і не приховують, що радіють цьому. Чи можна сказати, що йде якийсь відтік учителів саме цього року?
– Коли вчитель пише, що звільняється, і робить це з величезною радістю, радіє – я завжди думаю: “Слава богу, що він пішов і не буде псувати ні дітям життя, ні батькам, ні собі особисто”. Той, хто народжений бути вчителем, хто розуміє цей смак професії, той, хто вміє це відчувати й розуміти, той залишається у професії. Але, на жаль, є багато зайвих людей, ті люди, які помилилися з вибором професії.
Ну і проблема з учителями дійсно є, бо багато виїхало. Причому виїхали ті, що знали іноземну мову. Таких учителів важко знайти, вони дорого коштують на ринку, вони, звісно, обирають приватні школи, бо хочуть достойної заробітної оплати. Але міграція вчителів теж є, і теж є вчителі зі східних регіонів, але вони теж ідуть у приватну школу, щоб була можливість винаймати квартиру за ці кошти. Але, на мій погляд, якщо війна буде продовжуватися, проблема з учителями буде поглиблюватися. Ті кошти, які платять зараз у державних школах, особливо молоді, на ці кошти жити неможливо. Просто неможливо.
– Продовжуючи тему вчителів, хочу запитати і про зіркового вчителя фізики Руслана Ігоровича, який викладає в одній із київських шкіл. Ви не намагалися його до себе запросити?
– Ми просто працюємо так, щоб такі зіркові вчителі нас обирали самі. Він дуже гарний вчитель і позитивна людина.
– А серед учнів вашої школи є, можливо, зірки, можливо, відомі науковці?
– Науковців поки що немає, але днями мама одного нашого випускника – на жаль, він закінчував уже в Іспанії, але основну частину навчався в нашій школі, написала, що він вступив у найкращий технологічний інститут Америки й узагалі світу. І ще його взяли на стипендію. І я мамі написала, що завжди вірила в нього, бачила в ньому цю перспективу. І я пишу: “Передайте, що я продовжую в нього вірити. Я знаю, що він буде Нобелівським лауреатом”.
Серед наших випускників ще є український спортсмен, чемпіон Європи зі стрибків у воду Олексій Середа. Він закінчував нашу школу. Я дуже ним пишаюся, тому що він дуже багато часу приділяв цим стрибкам у воду. Але я завжди йому казала: “Слухай, Олексію, ти повинен дуже гарно володіти українською мовою й англійською мовою. Тому що ти будеш представляти Україну”. А він, коли прийшов до нас, був такий слабенький. А зараз, коли я чую його інтерв’ю українською або англійською, я пишаюся і бачу нашу школу за плечима Олексія.
– Чи справді зараз у випускних класах дівчат набагато більше, ніж хлопців?
– Я не бачу цього у своїй школі, можливо, це якийсь виняток із такої тенденції. Так, мені батьки кажуть, навіть коли діти в 9–10 класі: “Що нам робити? Треба вивозити, можливо, десь закінчувати школу в іншій країні? Що ви нам скажете?” Я кажу: “Я таких порад не можу вам давати. Це повинні ви вирішувати, будь ласка, слухайте дитину”. І зараз, знаєте, що я побачила? Що хлопці проти того, щоб виїжджати. У нас випуск 2023 року – це перший воєнний випуск. Більшість хлопців виїхали за кордон, вступили в університети. Зараз вони повертаються і вступають в українські університети. Вони приходять у школу, я з ними розмовляла, я кажу: “У чому справа? Ти мріяв, я пам’ятаю, як ти мені казав: “Я хочу там учитися в Європі”?” А він каже: “Я просто не знав, що таке Європа. Я не знав, наскільки Україна більш розвинена країна, більш вільна країна. І тому я вирішив повернутися, хоча батьки були проти, але я хочу бути тут і навчатися”.
Ну, і я завжди кажу випускникам: “Звісно, ваш вибір, куди ви вступаєте, в Україні, чи в Європі, чи в Америці. Але я єдине, що вас прошу й хочу, якщо ви навіть закінчите там університет і навіть залишитеся там жити, щоб те, що ви будете робити, було пов’язане з Україною або для України”.
– Олено Володимирівно, ви з неймовірним захопленням розповідаєте про кожного зі своїх учнів. А що найскладніше у вашій роботі директора приватної школи?
– Ну, знаєте, мені легше з дітьми, мені важко іноді з батьками. Коли, наприклад, дитина навчалася, ми з нею працювали, у нас є спеціальний курс “Моя кар’єра”, дитина визначається, ким вона хоче бути, і батьки приходять до мене й кажуть, що “ваша школа псує відносини нашої сім’ї”.
“Ми хочемо, щоб він був лікарем, бо в нас усі лікарі, а він малює”. Я кажу: “Послухайте дитину, він, можливо, і вступить до медичного, можливо, і закінчить, буде триматися, але чи буде він щасливий?” Мені так хочеться, щоб батьки навчилися чути своїх дітей, а не вирощували з них те, що самі не змогли реалізувати у своєму житті. На жаль, немає університету, який учить бути батьками.
– А чи важливо бути відмінником, мати по всіх предметах гарні оцінки, аби стати успішною людиною в житті?
– 100% – ні. На мій погляд, узагалі жодна людина не може все знати на 12 балів, усі предмети. Це дивує, коли дитина – відмінниця з усіх предметів, тому що кожна людина має певні нахили. Хтось більш гуманітарний, і в нього чудова йде мова, але, як правило, у цих людей із математикою не дуже. Або навпаки, усі математики мають поганий почерк, це вже перевірено. Вони не можуть запам’ятовувати, для них важкими є такі предмети, наприклад, як історія, де треба дати запам’ятовувати, тому що немає системи, нема до чого прив’язати.
Оцінки повинні бути мотивуючими, а якщо вже все 12, куди вже мотивувати? Заспокойтеся із цими оцінками. Головне, щоб дитина була спокійна, врівноважена й визначилася, ким вона хоче бути. Усе інше довчимо, перевчимо, це не проблема.
– А який ваш предмет був улюблений у школі?
– Я вчитель фізики, я закінчувала педагогічний. Я дуже любила фізику. У нас був чудовий фізик, я обожнювала його, він це робив руками, учив нас. У нас фізика така була жива, не просто підручники, якісь там задачі, а от ми розуміли ці процеси, які відбуваються. Тому я й пішла цим шляхом.
– Ви не шкодуєте? Адже у вас дуже відповідальна і складна робота.
– Це мегаскладно й мегавідповідально. Мені навіть у кінці навчального року здається, що мене немає як людини, що я просто якась хмара директора школи. Так важко ще під час війни, але коли я бачу успіхи цих дітей, для мене кращого немає й у мене такі відчуття, що я дійсно на своєму місці й у моїй роботі є оця місійність, я несу правильні посили у правильному місці, тому я ніколи не шкодувала.
Я б не змогла десь перекладати папірці або сидіти за комп’ютерами, рахувати, це точно не моє. Моє – це контакт, спілкування, комунікація.
– Яка ваша риса, якою ви найбільше пишаєтеся? Можливо, сформована, можливо, вроджена. У чому ваша сила?
– Знаєте, я маю дві будівлі – початкову школу й ліцей, і все це будувалося при мені. Я все життя просто ненавиділа те, що пов’язане з ремонтами, з оцими всіма закупками, і мені життя дало ось такий досвід. І після цього, а ще під час війни, коли кожен день якісь виклики, мені здається, що я навчилася вирішувати будь-які проблеми.
І я навіть себе іноді запитую: “Є проблема, яку ти не можеш вирішувати?” І відповідаю, що таких проблем немає. Тобто це така загартованість. Не знаю, чи гарно це для жінки, але мене так загартувала ця професія.
Хоч я і загартована дуже, але людяність і емпатія, які дуже важливі в цій професії, вони в мене є.
– У цей складний час що вас відволікає? Можливо, це якісь культурні події? Скажімо, виступи хору “Гомін”, про який зараз говорять усі?
– До речі, я купила квитки на “Гомін” аж на жовтень, бо на вересень уже немає. Я дуже часто буваю в театрах. Ми запровадили у школі проєкт, який називається “Дорослішання через мистецтво”. Ми викуповуємо певні театральні постановки в різних театрах і ходимо разом із колегами. Ідуть не всі, звісно, а десь 20–30 учителів. Після вистави домовляємося, залишається режисер, актори. Якщо вистава якась психологічна, ми запрошуємо психолога, філософів і обговорюємо цю виставу, висловлюємо свою думку.
У цьому році ми розширюємо цей проєкт, будуть ходити вчителі, старшокласники й батьки. Викуповувати теж будемо квитки. І всі разом іти на виставу, потім її обговорювати. Минулого року ми вже спробували в кінці навчального року піти разом із дітьми і з батьками, дивилися виставу в театрі імені Лесі Українки, яка називається “Хвиля”. Її сюжет заснований на реальних подіях і розповідає про зародження нацизму – про вчителя історії в американській школі, який перетворив клас, де викладав, на національну патріотичну організацію. І як змінювалися діти, як вони ставали такою біомасою й готові були знищити всіх інших, хто не належав до їхньої організації.
І це така важлива вистава, яку ми обговорювали з дітьми і з батьками. І це процес дорослішання не вікового, а такого внутрішнього, психологічного, культурного. Тому там я релаксую на цих виставах, і це дає мені можливість зранку після нічних обстрілів приходити і працювати.
– На завершення хочу ще запитати, що вирізняє саме вашу школу серед інших в Києві, в Україні, що робить її тією єдиною, що спонукає батьків іти саме до вас, відводити дітей саме до вас?
– Ми технологічний ліцей, діти тут займаються і IT-технологіями, і архітектурою, дизайн тут у старших класах у нас є. Але наразі для мене дуже важливо, щоб усі технології, усі вміння, які діти отримували, були з людським обличчям. Щоб у кожній спеціальності, яку вони отримують, було слово human. Щоб, наприклад, якщо дитина піде інженером і буде робити навіть зброю, тому що в Україні зараз без цього неможливо, щоб ця людина завжди думала про людське.
Щоб ця зброя була не для нападу, а для захисту. Саме це нас вирізняє – ми не тільки про знання, навички, а про людяність і про душу, і про серце.
