Як ірландці дали дім українці – а вона створила з нього артпростір з елементами петриківського розпису

«Коли малювала першу частину, я слухала книжку «Тигролови» Багряного – там також розповідається про людей в еміграції, які виїхали, але зберегли український дух, традиції, мову. І це мене дуже надихало», – розповідає Олена Шепелюк.

Майже три роки тому вона переїхала з Кривого Рогу до Ірландії. Оселилася у невеликому селищі на заході країни, у графстві Мейо. Там місцеве подружжя запропонувало біженці пожити у своєму будинку, куди вони навідуються лише влітку.

Заміське помешкання переселенка перетворила на артпростір – прикрасила його орнаментом з елементами петриківського розпису, що походить з її рідного регіону. Тепер українку впізнають не лише сусіди – про розмальований столітній будинок говорять у всьому графстві.

Історією своєї міграції та творчості на новому місці Олена поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?».

«Це був знак долі»

Початок повномасштабної війни Олена Шепелюк зустріла у Дніпрі, де орендувала квартиру й працювала графічною дизайнеркою. З перших днів вона долучалася до волонтерських ініціатив: приносила продукти, допомагала сортувати одяг для біженців і військових.

Після декількох місяців у місті Олена повернулася до рідного Кривого Рогу. Влітку там зустріла подругу, яка після початку широкомасштабного вторгнення знайшла прихисток в Ірландії. Та запропонувала українців також переїхати у безпечніше місце. Олена зізнається: вагалася, бо недосконало володіла англійською. Але наприкінці серпня 2022-го все ж наважилася виїхати до Ірландії.

«На той час квитки на літак для українців були зі знижками. Я тоді подумала: це теж шанс, знак долі – треба діяти. Літаком я дісталася до Дубліна. Спочатку нас поселили в розподільчий центр в Сітівесті (транзитний центр для біженців в передмісті Дубліна – ред.). Ми ночували там не лише з українцями, а й біженцями з різних країн. Вранці нам оформили документи, посадили в автобус і відвезли в хостел. У кімнаті нас жило по десять людей, були двоярусні ліжка», – пригадує біженка.

Так Олена потрапила у місто Вестпорт, що на заході Ірландії, у графстві Мейо. Біженка розповідає: одразу почала відвідувати заходи для воєнних мігрантів з України, щоб познайомитися з місцевими та потренувати англійську. На одному з них Олена зустріла ірландську художницю, яка запропонувала тимчасово пожити в неї. За фахом біженка – викладачка образотворчого мистецтва.

«Вона каже: «В мене є художня студія у будинку – місце, де можна малювати, приїжджай. Є ще невеличка кімнатка, яку здаю туристам. Якщо хочеш – можеш тут пожити взимку». Я погодилася, бо до цього жила в хостелі за межами міста, там не було жодної інфраструктури, крім українців, з якими ми разом приїхали. А треба якось інтегруватися, шукати роботу, спілкуватися. Я переїхала, пішла в коледж на безкоштовні курси англійської, розмовний клуб», – розповідає Олена.

«Тут мистецтво цінується»

На розмовному клубі Олена потоваришувала з викладачем на ім’я Джо. Вона показала йому свої художні роботи та розповіла, що шукає постійне житло. Джо пообіцяв розпитати знайомих – і саме він познайомив біженку з Тімом і Джил Мур.

За словами переселенки, ірландське подружжя віддало їй автомобіль, який довгий час стояв у гаражі, а також дозволило оселитися у своєму заміському помешканні.

«Тім виріс у цьому будинку, згодом переїхав до Дубліна, а через деякий час повернувся і викупив його. Вони трохи реконструювали будинок, але до кінця не доробили. Це була для них як дача, куди вони приїжджали влітку. Узимку там ніхто не жив. Вони сказали: «Заїжджай, живи, все добре». Їм хотілося, щоб в будинку хтось оселився, щоб він наповнився життям. Звісно, будинок потребував догляду – його треба було підмалювати, пофарбувати, привести до ладу», – каже біженка.

Понад два роки Олена живе у селищі Оувенві, що неподалік від Вестпорта. Ідея розмалювати будинок, за її словами, належала Джо: «Він каже: «Тут багато дизайнерів, це не досить популярно. А мистецтво тут дуже цінується. Спробуй розмалювати будинок».

Побачивши портфоліо переселенки, зокрема її розпис під’їзду в Україні, подружжя Мур схвально відгукнулося на ідею. Художниця підготувала мокап з ескізом, який господарі затвердили.

«У них у гаражі було багато блакитної фарби. Раніше вікна в будинку були з блакитними рамами, але їх уже замінили. Але поєднання блакитного і білого (колір стін будинку – ред.) мені не подобалося. Думала: ні, потрібно щось ближче до нашого. А господарі дуже добре налаштовані до України, підтримують, донатять. Я кажу: «Якщо я зроблю жовто-блакитним, ви не проти?» І вони погодилися», – пригадує Олена.

Малювала Олена між роботою на фабриці, дизайнерськими онлайн-завданнями, навчанням у коледжі та в очікуванні хорошої погоди. Орнамент розробила, надихаючись, зокрема, петриківським розписом – декоративно-орнаментальним народним малярством, що зародилося на Дніпропетровщині, звідки вона родом.

«Дощ тут постійно. І треба встигнути впіймати теплі дні – тільки тоді щось можна малювати. Можна сказати, що це «петриківка», але з моїм художнім баченням. Коли малювала першу частину, я слухала книжку «Тигролови» Багряного – там також розповідається про людей в еміграції, які виїхали, але зберегли український дух, традиції, мову. І це мене дуже надихало. Справді, малювалося легко. Але це ще не кінець. Я планую доробити деякі елементи й вже маю ескізи для інтер’єрного розпису – більш деталізованого, з іншою, гармонійною до простору, кольоровою гамою», – каже Олена.

Реакція місцевих

Жінка розповідає: сусіди цікавилися її роботою під час малювання, згодом публікували світлини будинку у соцмережах і навіть запрошували друзів подивитися на помешкання.

«У нас дуже хороші сусіди – з перших днів підтримували, посміхалися, питали, як справи. Звісно, вони не готові просити, щоб і їм розмалювати будівлю. Хтось більш відкритий, хтось – більш консервативний. Подорожуючи Ірландією, я не бачила тенденції розмальовувати будинки, в яких вони мешкають. Будівлі однокольорові. Можливо, у Дубліні є мурали або ж вони люблять розмальовувати паби. А власний будинок – такого тут немає. Тому це для них екзотика. І українські кольори, звісно, впізнають», – розповідає біженка.

Олена додає, що і її вже впізнають на вулицях сусіднього міста: «Коли кажу, що я з України і мешкаю в Оувенві, вони відповідають: «А, це ви живете у тому розмальованому будинку?»

У найближчих планах українки – закінчити навчання в коледжі на графічного дизайнера та знайти роботу за фахом в Ірландії. А ще вона мріє створити щось особливе для місцевої громади: «Поруч є містечко Вестпорт – воно дуже туристичне. Хотілося б намалювати щось гарне там – мурал або прикрасити комусь будинок на знак вдячності. Я дуже вдячна народу Ірландії та всім добрим людям, які з відкритим серцем і душею прихистили нас у такий тяжкий час. Насправді я не знаю, де буду в майбутньому, але дуже хочу залишити тут щось хороше по собі».

Про те, як Ірландія прийняла понад сто тисяч українських біженців після початку повномасштабної війни, Радіо Свобода розповідало у документальному фільму «Ласкаво просимо в Ірландію». У стрічці біженці діляться своїм досвідом про місцеву медичну та освітню системи, розповідають про інтеграцію в країні та спільне життя з людьми, які їх прихистили у власних домівках. Герої-ірландці, в свою чергу, проводять паралелі історій обох народів – колонізацію, знищення мови та мільйонний голод.

Adblock test (Why?)