«Американські» хустини врятували від голоду і поневірянь дружину головнокомандувача УПА Романа Шухевича

ЛЬВІВ ‒ У радянський час для жінок, особливо у західних регіонах України, одним із найбажаніших подарунків була велика квітчаста хустина з вовни, яку називали «американською». Ці хустини висилали родичі зі США, Канади, Австралії своїм рідним в Україну. Хустки продавали на базарах, ховаючись від радянської міліції та КДБ.

Ці хустини жінки вбирали на великі релігійні свята.

Але чому хустину, вироблену в Японії, називали «американською»? Як хустки з-за океану рятували від голоду дружину головнокомандувача УПА Романа Шухевича? Як відрізнити справжню «американську» хустку від підробки?

На полицях у шафах у декого зі старших жінок досі акуратно складені хустини різних розмірів, які вони у радянський час або ж купили на базарі у «спекулянтів», або ж їм їх посилали родичі зі США, Канади, Австралії. Сині, жовті, бордові, чорні, зелені, білі, великі й малі, з люрексом і без, з френзлями і без.

Ці хустки у радянський час тотального дефіциту на все врятували сотні українських родин від злиднів. Комусь навіть вдавалося за них збудувати хату чи відбудувати стару, тобто краще жити. А ще вони на тлі сірості тішили жінок своєю красою.

Хустини і дружина Шухевича

Різнокольорові хустки зі США рятували у 60-х роках минулого століття дружину головнокомандувача УПА Романа Шухевича Наталію Березинську-Шухевич.

У 1958 році вона після майже 13 років ув’язнення, сибірських таборів, заслання, спецпоселення повернулася у Львів. Тут Наталія Березинська-Шухевич не мала помешкання, не було місця, де могла приткнутись. Як розповіла Радіо Свобода донька Наталії та Романа Шухевичів Марія Трильовська, вона вперше зустрілась з мамою у 1957 році. Адже Марію радянська влада забрала від мами, коли дитині було лише 4 роки. І вони вперше зустрілись через 12 років.

Із 1957 року мама з донькою вже бачились кожні канікули Марії.

«А у 1963 році я приїхала вступати у Львів у Політехнічний інститут. Мама розповідала, що влітку були такі дні, що вона заходила у п’ятиповерховий будинок і піднімалась на верхній поверх, і там ночувала на прогоні. Їй допомагали римо-католицькі священники. Вона раненько йшла на службу у костел, молилася і десь снідала: то до одних пішла людей, то до інших. Але радянська міліція лякала людей, що виселять у Сибір, якщо допомагатимуть дружині Шухевича. Ввечері знову йшла до костелу. І не раз священники їй дозволяли залишатися там на ніч. Вже коли почалась «хрущовська відлига», то вдалося підкупити паспортистку і прописати маму, і тоді було легше. Маму прописали до однієї польки, з якою вони ходили у костел. Відтоді могла вже у когось переночувати», ‒ каже Марія Трильовська (Шухевич).

Наприкінці 50-х років ХХ століття українська діаспора у США дізналась, що дружина головнокомандувача УПА Романа Шухевича перебуває у жалюгідному стані, без грошей і місця проживання, то організувала фонд допомоги і присилали Наталії Березинській-Шухевич посилки з хустками.

«Це був дуже ходовий товар. Мама могла їх продавати. Були люди, які в неї відразу забирали хустини і везли їх у Середню Азію. З цих хустин мама і жила. З них посилала мені і братові моєму Юркові якісь продукти і речі. Час від часу маму викликали в КДБ, зокрема і через ті посилки з-за океану. Весь час їм не подобалося, що вона їх отримує, має за що жити, а не виїжджає з СРСР. Вони ж хотіли весь час, щоб вона виїхала. Мама сказала, що ні, хіба її вивезуть з України», ‒ говорить донька Шухевичів.

Хустини, які отримувала Наталія Березинська-Шухевич, стали її порятунком.

Чому «американські»

Хоч на хустинах була бирка «Made in Japan», ці хустини українки називали «американськими».

«Жодного стосунку до США ці хустини не мали. Єдине, що надсилали рідним в Україну українці з-за кордону. Ці японські хустини були дуже бажаним подарунком. Їх називали «американськими», хоч і читали на бирці, що вироблено в Японії, а назва пішла така, бо висилали зі США. Але ще до Японії фабричні хустки з рослинним орнаментом випускали у Швейцарії. Прекрасні квіткові композиції малювали тоді відомі художники-дизайнери. Швейцарську технологію з виробництва хустин перейняли інші країни, зокрема Польща, Румунія, Японія через високий попит на них. В СРСР таких хусток не завозили для відкритого продажу, але традиція вив’язування хустини на голову шанувалась у різних регіонах. Хустина не є суто українська, її одягали жінки в різних країнах світу», ‒ каже Оксана Гулик, завідувачка відділу науково-просвітницької роботи Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

Вовняні квітчасті хустини були особливо популярними серед жінок у західних регіонах України, за дослідженнями етнографів, у другій половині ХІХ століття. Це були хустини з тоненької вовняної тканини «терно», у складі якої був козячий пух. Назва тканини «терно» пішла від імені французького підприємця Гійома Луї Терно, який виробляв цю якісну тонку тканину, на якій були вибиті різноманітні рослинні орнаменти. Ці хустки були дуже дорогі у той час.

Така хустина тепла на дотик і гарно захищає від холоду, і попит на них відчули підприємці в різних країнах, і перейняли швейцарські технології. За розмірами вони були великі з френзлями (тороками, китицями).

Малі були без китиць, мають до 60см і їх називають «разівка» (без підгинання, лицева сторона більш яскрава) і були хустки з міцнішої тканини – «дубельтівки» (з підгинанням країв, дві сторони були однакові).

А ще є великі хустини – більш як півтора метра, які називаються «павунки». І їх вив’язували жінки на голови, робили способами «ґушка», «чічка».

«Спочатку висилали не лише хустки, але й кручені нитки DMC і тканину шалян (шалянка) для спідниць. Цими нитками жінки вишивали і у міжвоєнний час, бо були дуже якісні і інакше скручені, ніж тепер, і вишиття було об’ємне. У радянський час їх купити було неможливо в крамницях, тому лише на базарах, десь по туалетах, щоб не впіймала міліція.

Хустки посилали з-за кордону в кінці 1940-х років, після Другої світової війни, але це були не японські, а швейцарські. Вони називались «білі», «швейцарки». З Буковини багато людей виїхало у США та Канаду, і вони висилали хустини рідним. Гуцули ці хустини купували у Чернівцях. Були хустки «ґуральки», які мали білі краї, квіти на білому тлі. І вважалися дорожчими. Потім з’явились з люрексом, з білими краями, «мотилі», «павунки». А вже десь у 1970-х роках японські, які називали «американськими». Почали висилати «американські» хустки з де-не-де люрексом, а потім вже з густішим. У гуцульських селах є у людей багато хусток з люрексом. Їх передають у спадок і носять на великі свята.

Весь час ці хустки були дорогі і, продавши їх, можна було нормально жити. Вони були модні більше у західних областях України, у селах, де була збережена народна культура, а це Тернопільщина, Борщів, Заліщики, особливо любили на Буковині, Полісся, Івано-Франківщина. За часів СРСР нічого толкового не було, і ці хустини вважалися коштовними», ‒ каже Богдан Петричук, колекціонер, майстер народного одягу.

Ці хустки з-за океану дарували на заручини, весілля, носили на великі свята. Швейцарських хусток, які називали «швейцарки», «білі», було небагато у людей. Вони були різних кольорів із китицями, але найбільше чорних і бордових.

«У моїй колекції є бордова і чорна, а старішої хустки «ґуральки» я не маю. З тороками були хустини півтора на півтора метра. Малі «дубелтівки» були без тороків, це 60 см на 60. «Разівки» є тонші за тканиною. Популярні були хустки «сонечка», – це основний візерунок віночок на жовтому тлі. У гуцульських селах, у Рожневі зокрема, найкраща хустка вважалась «мотиль» кремового кольору, червоно-яскравого кольору або помаранчева», ‒ розповідає Богдан Петричук.

«Американські», тобто японські хустки продаються за різними цінами і сьогодні. Але якщо це давня велика хустка, яку ніхто не носив, ще в оригінальному упакуванні, то її вартість до 1000 доларів, каже колекціонер.

Богдан Петричук розповів, що жінки на кожне свято мали іншу хустину. І цієї традиції дотримується дехто і сьогодні. Звісно, якщо зберегли свої хустини. Але святкові хустки у час війни не одягають. Носять більш прості. Традиційно одягають чорні хустини з люрексом на свято Введення і Миколая.

Популярність яскравих хустин у радянський час, можливо, ще й пояснюється тим, що жінки намагались прикрасити себе гарною і красивою хустиною на тлі тієї сірості, яка була в СРСР. До того ж, у такий спосіб зберігали і традицію вив’язування хустини на голові.

Етнографам відомі різні способи вив’язування наміток і хусток. Намітку називають «старшою сестрою хустини», це полотно довжиною до 5 метрів, яке одружені жінки пов’язували на голові, а поверх вже прикрашали хустиною. Все залежало від вміння і фантазії жінки.

Головне, щоб намітка і хустина добре трималась голови і було тепло в холодну пору року.

Із 2018 року Оксана Гулик у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї проводить майстер-класи з вив’язування хустин.

«Я починала з замотування намітки та хустини. Дивилась, як це роблять, і так навчилась сама. Тоді не мала своєї колекції хустин, але за цей час вже зібрала невелику. Ці майстер-класи дуже зацікавлюють жінок. Українки – великі фантазерки, не мали жодних інструкцій, як вив’язувати хустки, і творили на голові дива. Це був настрій і вміння жінки, від чого і залежало, як покривала голову.

Одружена жінка мала покривати голову, щоб «не світити» волоссям ‒ це була така єдина умова в давніші часи, а вже, як вив’язала хустину, не мало значення. Етнографи нарахували 50 способів пов’язання наміток і десь до 100 хустин. Я не вмію всіх цих методів. Пам’ятати їх не так легко. Жінки щоденно це практикували і робили швидко і вправно. Мені подобається гуцульський метод пов’язання хустки «ґуші» і поліський «корабликом»», ‒ каже Оксана Гулик.

Хустки личать усім жінкам, говорить Оксана Гулик. І тому й не виходять із моди, їх використовують дизайнери у своїх колекціях.

Великі квітчасті різнокольорові хустки жінки у Львові, для прикладу, накидають на пальто у час різдвяних і великодніх свят.

І досі, якщо хтось їде у США чи Канаду, то може почути, за старою звичкою, прохання від мами чи бабусі привезти звідти хустку, оту справжню, вовняну, тоненьку, ніжну на дотик і з кольоровими квітами, від яких око просто радіє, оту «американську», вироблену в Японії.