Шевченко і Пушкін. Різні погляди на давню Русь
До річниці перепоховання Тараса Шевченка у Каневі на Чернечій горі
(Рубрика «Точка зору»)
Давня Русь стала об’єктом уваги російських істориків та культурних діячів ще у ХVIII ст. Тоді з’явилися численні твори, які однозначно ототожнювали Русь з Росією. Тут можна згадати «Історію російську…» Василя Татіщева, яка почала публікуватися з 1768 року.
Резонансною стала «Історія держави російської» Ніколая Карамзіна, дванадцять томів якої побачили світ з 1816 по 1829 рр. Відповідно, своєрідна «русифікація Русі» відбувалася в літературі, образотворчому мистецтві, музиці. Уявлення про тогочасну Росію так чи інакше переносилися на давню Русь.
Погляд Пушкіна
Стосується це й Пушкіна, який став світилом російської поезії «золотого віку». У 1820 році юний автор опублікував поему «Руслан і Людмила». Власне, вона й зробила його знаменитим. Поема викликала чималий інтерес у читачів, а знаний на той час російський поет Василь Жуковський навіть подарував Пушкіну свій портрет з написом «Переможцю-учневі від переможеного вчителя».
Пізніше твір неодноразово перевидавався й перекладався іноземними мовами. З’явилися також його численні сценічні та кіно- версії. Одна з останніх «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила», як не дивно, була створена в Україні 2018 року, коли йшла російсько-українська війна. І профінансувало її Держкіно України! Тобто поема справляла й за часів Пушкіна, і після його смерті помітний вплив на читачів, формуючи певні стереотипи, у тому числі в Україні.
«Руслана і Людмилу» сприймають як поетичну казку, написану в романтичному дусі. Однак це також ідеологічний продукт, який у прихованій формі працював на російську імперську ідею.
При роботі над поемою Пушкін звертався до «Історії держави російської» Карамзіна, навіть узяв звідти деякі імена героїв. Можна простежити в творі й певні політичні реалії того часу. Якраз тоді Російська імперія зуміла потіснити турків з Північного Причорномор’я. Негативний персонаж твору карлик-чарівник Чорномор з довгою бородою може сприйматися як карикатурний образ турка.
Проте звернемося до образу Русі, представленої в поемі. Із самого початку твору автор, оповідаючи про різні казкові чудеса, подає таке твердження:
«Там русской дух… там Русью пахнет!»
Тобто Русь і Росія, «російський дух» сприймаються як речі тотожні.
Одним із головних місць дії поеми є Київ. Власне, з бенкету в цьому місці починається й завершується поема. Дійство, що відбувається за межами Києва, це «нецивілізована», фактично, ворожа територія – там перебуває злий чарівник Чорномор, відрубана голова, яка теж може причинити каверзи, десь поза межами Києва кочують вороги русів печеніги і т. д.
Хоча на цій «нецивілізованій» території й зустрічаються добрі люди – наприклад, фін. Поява в поемі цього персонажа – це начебто відгомін російських імперських реалій. Адже столицю імперії побудували на фінській території. Фіни були спокійними людьми, начебто не чинили якихось прикрощів російській імперській адміністрації. Звідси, власне, й поява такого благосного персонажа в поемі.
Однак центральне місце локації твору, як уже говорилося, Київ. І, безперечно, він сприймається як російське місто, як центр Русі-Росії.
Росіянами сприймаються також головні позитивні персонажі твору – Руслан та Людмила. І, звісно, князь Володимир. Останній подається як такий собі ідеальний правитель, «добрий цар». Він бенкетує в Києві зі своїми дружинниками, нікого не ображає, навіть милує ворогів, як, зокрема, помилував карлу-Чорномора, зоставивши його в своєму палаці. Чим не зразок для наслідування російськими государями-імператорами?
Ось як, наприклад, звучать одні з перших рядків поеми:
«В толпе могучих сыновей,
С друзьями, в гриднице высокой
Владимир-солнце пировал;
Меньшую дочь он выдавал
За князя храброго Руслана
И мёд из тяжкого стакана
За их здоровье выпивал.
Не скоро ели предки наши,
Не скоро двигались кругом
Ковши, серебряные чаши
С кипящим пивом и вином».
Звернемо увагу на слова «наши предки». Тобто русичі однозначно сприймалися Пушкіним як предки росіян, а Русь, фактично, як попередниця Російської імперії.
Погляд Шевченка
У цьому контексті цікаво подивитися, як сприймав Тарас Шевченко давню Русь. Адже він був молодшим сучасником Пушкіна, певний час жив у імперській столиці Петербурзі, де його викупили з кріпацтва і де він отримав вищу освіту. Здавалося, і один, і другий знаходилися в «одному культурному полі». Попри те в Шевченка сформувався інший погляд на історію східноєвропейських земель, ніж у Пушкіна.
Однією з головних лектур з історії для Кобзаря став не опус Карамзіна «Історія держави російської», а «Історія русів». З останнім твором, до речі, був знайомий і Пушкін. «Історія русів» не приділяла великої уваги давній Русі, водночас трактуючи її як попередницю України, а не Росії. Набагато більше уваги цей твір приділяв козацькому періоду. Шевченко в своїй творчості також приділяє йому багато уваги, даючи свою (часто оригінальну) інтерпретацію історичних подій. Та все ж він звертався й до більш давніх історій, які стосувалися Русі.
Ще юним у 1936 році Шевченко зробив малюнок тушшю й пензлем на папері «Смерть Олега, князя древлянського». На ньому відображена одна з трагічних подій міжусобної боротьби, яка розгорнулася після смерті князя Святослава Ігоревича між його синами. Звернення до цього сюжету може свідчити, що історію Русі Шевченко сприймав далеко не ідилічно. Принаймні це сприйняття далеке від благосного образа Русі «Руслана й Людмили».
Перебуваючи на засланні, в Косаралі, вкінці 1848 р. Шевченко пише поему «Царі» – твір, який мав антиімперський контекст. Зокрема, в заключній частині поеми читаємо:
«Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських.
Морока з ними, щоб ви знали,
Мов дурень, ходиш кругом їх,
Не знаєш, на яку й ступити.
Так що ж мені тепер робити
З цими поганцями?»
Ці слова адресувалися також російський царям-імператорам, зокрема й тогочасному правителю Росії Миколі І, який заслав поета на віддалені землі імперії.
Основними дійовими персонажами твору є біблійний цар Давид та київський князь Володимир. У поемі йдеться про їхні злочинні дії – вбивства та перелюбства. Так, про Володимира читаємо наступне:
«По двору тихо похожає
Старий веселий Рогволод.
Дружина, отроки, народ
Кругом його во златі сяють.
У князя свято, виглядає
Із Литви князя-жениха
За рушниками до Рогніди.
Перед богами Лель і Ладо
Огонь Рогніда розвела;
Драгим єлеєм полила
І сипала в огнище ладан.
Мов ті валькірії, круг неї
Танцюють, граються дівчата
І приспівують:
«Гой, гоя, гоя!
Новії покої
Нумо лиш квітчати,
Гостей сподіватись».
За Полоцьком, неначе хмара,
Чорніє курява. Біжать
І отроки, й старі бояри
Із Ли́тви князя зострічать.
Сама Рогніда з Рогволодом
Пішла з дівчатами, з народом.
Не із Ли́тви йде князь сподіваний,
Ще не знаємий, давно жаданий;
А із Києва туром-буйволом
Іде веприщем за Рогнідою
Володимир князь со киянами.
Прийшли, і город обступили
Кругом, і город запалили.
Владимир-князь перед народом
Убив старого Рогволода,
Потя народ, княжну поя,
Отидє в волості своя,
Отидє з шумом. І растлі ю,
Тую Рогніду молодую,
І прожене ю, і княжна
Блукає по світу одна,
Нічого з ворогом не вдіє.
Так отакії-то святії
Оті царі».
Наскільки свідомо дискутував Шевченко з «Русланом і Людмилою»?
Все ж «дискусійні паралелі» простежуються.
У «Володимировому сюжеті» поеми «Царі» початок подібним до того, що і в «Руслані і Людмилі» – має відбутися весілля. Рогніду, як і Людмилу, мають віддати заміж. Щасливими і тут, і там є батьки. В одному випадку князь Володимир, у іншому – князь Рогволод. Однак і тут, і там стається нещастя – наречена не може поєднатися з коханим. У «Руслані і Людмилі» наречену викрадає міфічний Чорномор, а в поемі «Царі» її ґвалтує приходень – не міфічний, а історичний князь Володимир, який до того ж вбиває Рогволода. Основною локацією в поемі «Царі», на відміну «Руслана і Людмили», є не «столичний» Київ, а «провінційний» Полоцьк.
І якщо в «Руслані і Людмилі» маємо ідилічного князя Володимира, то в поемі «Царі» цей історичний персонаж постає в іншому вигляді. Він трактується як вбивця і ґвалтівник.
Російські імператори вбачали в особі Володимира свого попередника. Подібних поглядів дотримувався також Пушкін. Володимир у їхніх очах був не лише одним з найвідоміших правителів Русі-Росії, а й святим, що здійснив християнізацію своєї держави. Шевченко ж ніби вказував російським царям: подивіться – ви маєте в особі цього попередника злочинця і наслідуєте його злочинні дії.
Вкінці свого життя Шевченко знову звертається до давньоруської тематики. Мається на увазі поезія «Плач Ярославни», яка була написана в 1860-му році та існує в двох варіантах. Один з них, розширений, написаний 4 червня того ж року, звучить таким чином:
«В Путивлі-граді вранці-рано
Співає-плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
— Полечу, каже, зигзицею,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі. І на тілі,
На княжім білім, помарнілім,
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани… —
І квилить-плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
— Вітрило-вітре мій єдиний!
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
На вої любії мої,
На князя, ладо моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий… Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав. —
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі-граді Ярославна.
І каже: — Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчина,
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала,
У море сліз не посилала, —
Сльозами моря не долить. —
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу на брамі.
Святеє сонечко зійшло.
І каже: — Сонце пресвятеє
На землю радість принесло
І людям і землі, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя і дружину,
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи…
Загинув ладо… Я загину!»
Існує, як зазначалося, й скорочений варіант цієї поезії, що був написаний 14 вересня 1860 року. Змістовно він мало чим відрізняється від розширеного варіанту. Щоправда, в скороченому варіанті річка Дон була замінена Дунаєм. Така заміна видається більш «автентичною». Адже назва ріки Дунай часто звучить в українських народним піснях. Згадується ця річка і в «Слові о полку Ігоревім», звідки Шевченко взяв сюжет плачу Ярославни.
Певно, не випадково Кобзар звернувся до цього сюжету, аби представити свій образ давньої Русі в поезії. Ця Русь постає не як російська, а українська. Не даремно ж у розширеному варіанті поезії згадується Дніпро, що став одним із символів України. Місце ж дії «Плачу Ярославни» знову ж таки не «столичний» Київ, який російські імперці вважали своїм, а провінційний український Путивль. І в творі йдеться не про щось «високо-державне», а про «сімейне», про почуття жінки до свого чоловіка-воїна, який наразився на небезпеку в степу половецькому. Ярославна – це українська жінка, яка тужить за своєю половиною, як колись козацькі жони тужили за своїми мужами, що йшли на війну з різними ворогами, чи як зараз українські жінки переживають за своїх чоловіків, що воюють проти росіян.
Виходячи з вищесказаного, можемо констатувати наступне: Пушкін, творячи свій образ давньої Русі, подавав його як «славне минуле», що передувало Російській імперії, а Русь сприймалася ним як Росія. Щодо Шевченка, то для нього державне минуле Русі не є славним, а пов’язане з усобицями, злочинними діями. Не даремно в образотворчому мистецтві він звертається до сюжету вбивства древлянського князя, а в поезії говорить про злодіяння князя Володимира.
Шевченко ж у своїй творчості звертає увагу не на «державні діяння» давніх русичів, а на їхні почуття – це й оплакування близькими князя Олега, яке нагадує українські голосіння над померлим; це також поневіряння зґвалтованої Рогніди, котра уподібнюється до українських покриток, до образу яких Кобзар не раз звертався в своїй творчості; зрештою, це й плач Ярославни за своїм мужем. Тобто Шевченко (свідомо чи несвідомо) творив свій образ давньої Русі – фактично український та чуттєво-олюднений.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
