“Заборонити Булгакова, уявляєте?! Це – диктатура!” Хто знає, скільки їх, людей, які живуть у світі спотвореної інформації та схиляння перед російською культурою

Про метро, Булгакова і вихід із бульбашки.

У першому вагоні на Позняках удалося сісти. Сісти я люблю – це дозволяє читати комфортніше, ніж стоячи. Дістаю “Полон” Валерії Суботіної, розкриваю на закладеному місці – і тут голос у праве вухо.

– Класиків читаєте?

Дивлюся вправо. Чоловік, років 50+, сіруватої зовнішності, підкресленої запахом чи то дешевого одеколону, чи то легкого перегару.

–  В сенсі? – питаю.

– Булгакова читаєте?

На мить подумалося, що він мене впізнав, бачив моє нещодавнє відео про Булгакова і вирішив підколоти. Але розумію, що ні, коли він продовжує:

–  Ви ж знаєте, що Булгакова заборонили?

– Ні, – кажу, – не заборонили. Можете купувати, читати, обговорювати, що хочете.

– Та як не заборонили? А що зробили? – дивується.

– Український інститут національної пам’яті визнав його українофобом, ось і все, – пояснюю.

– А чого це він – українофоб? – питається далі.

–  Ну прочитайте оповідання “Я убил” і “В ночь на 3-е число”. Може, зрозумієте, – кажу. І з твердим наміром повертаюся до своєї книжки, щоб таки нарешті почати читати.

Чоловік з одеколоном/перегаром трохи висне, але ненадовго. Моє пояснення йому явно не заходить і він повертається до своєї реальності. Він суттєво збільшує гучність просто біля мого правого вуха.

–  Заборонити Булгакова, ви уявляєте?! Це – диктатура! – звертається він уже не так до мене, як до вагона в цілому.

–  Ви чули дзвін, та не знаєте, де він, – кажу йому. І знову намагаюся повернутись до книжки.

– І що, не палять ще книжки Булгакова на вулицях? – ніяк не вгамується він. – Так усі диктатори роблять, книжки на вулицях палять!

– Ні, – кажу, – не палять. Дайте мені почитати.

Він не дає. Навпаки, стає ще трохи гучнішим – і навіть запах одеколону/перегару ніби стає трохи сильнішим:

–  Ви оцих задньоприводних захищаєте! Оцих усіх політиків і масонів!

– Господи, та ви не розумієте, про що говорите. Перестаньте бубніти мені на вухо і дайте мені почитати нарешті.

– А от люди зі мною згодні! – каже він.

Я аж піднімаю погляд і окидаю ним вагон. По інший бік мого сусіда справді сидить якийсь ще старший, уже сивий чоловік і схвально киває:

– Булгаков у Києві народився, а тепер його українофобом зробили!

Мені раптом відпадають будь-які аргументи. Я думаю про те, що от я тут сиджу з розкритою книжкою спогадів української військової про російський полон, про російські знущання і тортури, а поруч зі мною – персонажі, які досі не можуть витягнути з рота російського прутня.

Я встаю і відходжу далі по вагону. Краще вже читати стоячи, ніж слухати це все далі.

– Тільки диктатори забороняють книжки! А всі диктатори закінчують однаково – як Каддафі! – гукає він ще мені навздогін.

Потім мені вже не чути – я відходжу достатньо далеко. Але чую, що розмова там далі триває. І думаю про те, що я от можу вийти із зони досяжності цього дискурсу і того чи то одеколону, чи то перегару, але вони ж із реальності нікуди не дінуться. Вони тут, зовсім поруч. І хтозна, скільки їх таких, що живуть у світі спотвореної інформації, загальних суджень і латентного схиляння перед російською культурою…

Повертаюся до своєї книжки.

“Нас знову ведуть фотографувати. Примушують роздягтися. Погрожують, що примусять мене саму зрізати тризуб з правої руки”, – пише Суботіна.

Джерело: Danylo Mokryk / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора