В Україні Михайла Булгакова визнали російським імперцем та українофобом. І ось чому
Читати його не заборонять, музей не зачинять, але пам’ятник біля музею у Києві демонтують
Експерти Українського інституту національної пам’яті визнали письменника Михайла Булгакова, який народився та виріс у Києві, українофобом та російським імперцем, інформує телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки». Це означає, що використання імені Булгакова у публічному просторі наразі заборонене законом. У тому числі й пам’ятники письменника в Україні. Вони вважатимуться уславленням політики країни-агресорки. У Києві на Андріївському узвозі з 1991 року працює музей Булгакова. Поруч із ним стоїть пам’ятник письменнику.
В експертному звіті Українського інституту національної пам’яті з приводу особистості Михайла Булгакова сказано, що в його творах немає жодного персонажа-українця, який був би представлений у позитивному ключі. Також, як зазначено у звіті, письменник пародіював чи глузливо перекручував українську мову, висміював українську автокефальну церкву, заперечував саме існування української нації. Експерти наводять як приклад цитати з таких творів Булгакова, як «Дні Турбіних», «У ніч на 3-тє число», «Біла гвардія» та «Я убив».
«Михайло Булгаков – імперець за світоглядом, затятий українофоб… Письменник, незважаючи на роки життя у Києві, зневажав українців та їхню культуру, ненавидів українське прагнення до незалежності, негативно відгукувався про становлення Української держави та її очільників. З-поміж усіх російських письменників того часу стоїть найближче до нинішніх ідеологем путінізму і кремлівського виправдання етноциду в Україні», – йдеться в експертному звіті.
У київському музеї Михайла Булгакова вважають ці твердження неаргументованими та емоційними, при цьому не заперечують неоднозначності особистості письменника. Завідувачка Людмила Губіанурі розповіла телеканалу «Настоящее время», що після початку повномасштабної війни співробітники вже розпочали роботу над переосмисленням концепції музею «Дім Турбіних»: «Ми перебуваємо між двома світами: чорний та білий. Шанувальники Булгакова кажуть, що нічого не потрібно робити, нічого міняти не треба. Інші нам кажуть: «Йдіть геть ви і ваш Булгаков». Ми не можемо залишитися такими, якими були до 24 лютого. І вдавати, що нічого не сталося».
Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті, де й підготували експертний звіт, наголошує, що музей Булгакова ніхто не зачинятиме і експонати залишаються на місцях. Його просто перейменують та змінять концепцію. Твори Булгакова читати теж ніхто не забороняє, він досі є у шкільній програмі.
«Музей Булгакова в Києві з новою назвою буде єдиним місцем у світі, де про Булгакова розповідатимуть всю правду – про його побутовий антисемітизм, про його шовінізм. Але й про інший бік – про його антирадянський проєкт. Про його долю як київського письменника. Тому усі спроби звинуватити, що Україна забороняє Булгакова, – це неправда. Ми просто не хочемо його славити у публічному просторі», – пояснює Антон Дробович.
Ще у травні 2023 року барельєф Булгакова на вході до музею облили червоною фарбою. Співробітники вирішили так і залишити. Тому що це теж своєрідна історія. Тепер барельєф, як і пам’ятник письменнику, приберуть.
Чим Україні не догодив автор «Білої гвардії» і «Майстра та Маргарити», телеканал «Настоящее время» запитав у Володимира В’ятровича, історика, публіциста, у минулому голови Українського інституту національної пам’яті та депутата Верховної Ради.
– Булгаков був одним із тих російських письменників, яких Росія використовувала і продовжує використовувати для свого культурного впливу на колись залежні від Москви держави. Безумовно, Булгаков був одним із тих, хто оспівував російський імперіалізм. Людина, яка мала безпосередній зв’язок з Україною, з Києвом, у своїй творчості проявив себе як письменник абсолютно антиукраїнськи налаштований.
Ніхто не забороняє читати Булгакова, його можна читати. Але я думаю, що говорити про необхідність якихось вулиць Булгакова, пам’яток Булгакову точно не варто. Це один із аргументів, які використовує Росія для доказу ключової тези, яка є основою агресії, – що ми є одним народом. Якщо ми поважаємо одних письменників, святкуємо одні свята, говоримо однією мовою, – все це для них докази того, що «ми – один народ» і «жодного українського окремого народу не існує». Не існує української культури, а там не потрібно вже й окремої української держави. Вона може бути ліквідована.
Знищення української мови було одним із елементів колонізації України. У нинішній війні Росії проти України наявність російськомовного населення використовується як аргумент, що ці території мають належати Росії. Для багатьох українців, які до 24 лютого 2022 року розмовляли російською, перехід на українську мову став безпековим питанням: російська мова може залучити і російські танки.
– Але ж композитора Вагнера ніхто зараз не скасовує? Не можна залишити минуле у минулому?
– Вагнера ніхто не використовує принаймні зараз, щоб говорити про велич німецької раси. І, навпаки, російська пропаганда використовує твори того ж таки Пушкіна, щоб довести, яка велика російська культура, а українська не повинна існувати. Ми чудово розуміємо, що від нашого сприйняття минулого залежить сьогодення та майбутнє. Ми чудово бачимо, що те, що нині робить Володимир Путін, породжене його абсолютно викривленим поглядом на минуле. Він щиро вірить, що його місія історична – відновити Російську імперію. У його викривлених історичних поглядах Україна – це геополітичне непорозуміння, яке з’явилося лише тому, що хтось відкусив частину Росії. Тому тут без того, щоб розібратися з минулим, зупинити Росію та виграти війну не вийде.
Геноцид і його ознаки у діях Росії проти України
Під час широкомасштабної війни Росія вчиняє щодо громадян України усі види злочинів, які можуть підпадати під визначення геноциду, вважають правники, дослідники геноцидів і правозахисники.
А саме:
- оголошення намірів про знищення українців: президент Росії і представники російської влади неодноразово заявляли, що українців як етносу «не існує», що це «штучно створена» нація, і тих, хто так не вважає, «треба знищити», а України і українців не повинно існувати у майбутньому;
- публічні заклики до знищення українців;
- цілеспрямовані обстріли систем життєзабезпечення населення та закладів охорони здоров’я України з метою позбавити людей електроенергії, водопостачання, зв’язку, медичної допомоги та інших засобів для життя;
- переслідування і знищення на окупованих територіях людей із проукраїнською позицією;
- винищення інтелігенції: учителів, митців, людей, які є носіями української культури та виховують інших у ній;
- запровадження в освітніх закладах на окупованих територіях системи навчання та виховання, націленої на зміну ідентичності дітей;
- депортація дітей без батьків до Росії з метою зміни їхньої ідентичності;
- вилучення та знищення із бібліотек українських книг, пограбування музеїв та цілеспрямоване викрадення артефактів, що вказують на давню історію українців.
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була ухвалена Генеральною асамблеєю ООН у 1948 році.
Країни-учасниці Конвенції, а їх на сьогодні 149, мають запобігати актам геноциду і карати за них під час війни та в мирний час.
Конвенція визначає геноцид як дії, що здійснюються із наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову, релігійну, етнічну групу як таку.
Ознаки геноциду: вбивство членів групи або заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на знищення групи; запобігання дітонародженню та насильницька передача дітей з однієї групи до іншої; публічне підбурювання до вчинення таких дій.
