Діти вже не читають російською: історія бібліотекарки, яка рятувала книги в окупованому селі на Харківщині

Напис «Привет из РФ», «зетки» на стінах і дверях, сміття по коліна, перемішане з книжками, пляшками з-під горілки, дитячими костюмами та фекаліями; вікна, закладені книжками; багаття просто на підлозі. Такий безлад лишили по собі російські військові у бібліотеці села Капитолівка біля Ізюма. Адже це приміщення вони обрали собі для дислокації. Попри небезпеку для життя, бібліотекарка Юлія Какуля-Данилюк за час окупації тричі ходила до російської «бази», аби евакуювати якомога більше книжок.

Це село виживало під окупацією від 7 березня і майже до середини вересня 2022-го. Окупанти, за даними слідства і місцевих жителів, закатували вісьмох селян, зокрема, й письменника та поета Володимира Вакуленка, який часто навідував бібліотеку. Про те, як сільська книгозбірня пережила окупацію та відновилася, а місцеві діти перестали читати російською – у матеріалі Радіо Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода).

Лелека – це символ затишної нині Капитолівки. Фігури лелек зустрічають подорожніх на в’їзді до села. Та вони, ці фігури, – з колишнього, мирного життя.

На муралі, який тут з’явився нещодавно, бачимо зовсім інших птахів.

«Художник (ми його не просили, казав, що «так на душу лягло») зобразив вогонь, і у вогні відлітаючих лелек. Я, коли побачила, сказала йому: «От як ви вгадали: у нас вісім закатованих росіянами людей у селі!» Мені здається, що оці душі обпалені їхні ось так, як лелеки, відлітали звідси. І художник, напевне, якось відчув трагедію нашого села», – пояснює бібліотекарка Юлія.

«Війна – біль»

У Капитолівці немає ані клубу, ані будинку культури. Тому бібліотека ще до окупації стала для села культурним центром: тут відзначали різні свята, працював аматорський театральний гурток.

«Ми дуже любили ставити різні постановки. Особливо це було популярним до 9 травня. Ми ніколи не ходили з якимись плакатами, нічого такого. Ми нагадували про те, який біль – війна. І не можна цього повторювати. І який біль і жах люди переживають під час війни, – ми на цьому наголошували завжди», – наголошує Юлія.

За її словами, на той час російських книжок було більше. Та й читачі з пересторогою ставилися до українських книжок, мовляв, там є «незрозумілі західноукраїнські слова».

Проте бібліотекарка усіляко просувала і продовжує просувати серед дорослих односельців сучасну українську книгу та іноземну літературу, перекладену українською; передплачує українську пресу.

Фонд книгозбірні поповнила її особиста бібліотека сучасної літератури, яку вдалося сформувати під час роботи у книжковому магазині.

«Я це роблю, тому що я українка, я живу в Україні. Я хочу, щоби всі розуміли, де вони живуть і хто вони є, – ділиться мотивацією працівниця книгозбірні. – Не може бути в Україні російське: має бути своє, українське. Ясно, що для розвитку ми маємо читати і зарубіжних авторів. Але основною має бути своя книга, українська. Бо ми – українці».

Війна. Рік 2014-й

З початку війни у 2014 році, коли гібридні сили Росії окупували Донецьк і Луганськ, на Ізюмщину (ця територія була під контролем українського уряду) вирушили переселенці, зокрема й зі Слов’янська.

Юлія згадує, як спілкувалася з багатьма. Вона не могла зрозуміти: невже люди не хочуть жити в Україні, а прагнуть бути в незрозумілих утвореннях «ДНР» і «ЛНР».

«На той момент багато було в нас переселенців, і практично всі говорили: «Ми не знаємо, що відбувається. Ми не розуміємо. Ми не хотіли цього». Люди, які жили навіть у селищі Піски під Донецьком, казали, що нічого не розуміють: що і чому відбувається, – ділиться Юлія. – А для себе я зрозуміла, що все сталося через російську пропаганду, бо росіянам вдалося зомбувати наших людей. І українська влада нічого не зробила, аби це попередити».

Війна. Рік 2022-й

Вранці 24 лютого російські війська скинули авіабомбу на військову частину у селі Борова (близько 30 км від Капитолівки). В Боровій жили батьки Юлії.

Подзвонила мамі. Та повідомила, що коїться щось страшне.

Жінка пригадує, що ходила по хаті розгублена, не знала, що робиться і що робити. А потім – пішла на роботу в бібліотеку.

«Я прийшла на роботу. До мене прийшла жіночка і попросила налаштувати «Дію» в телефоні: їй треба було отримати «ковідну» тисячу. Ще приходили жінки і питали, що відбувається. Ніхто нічого не розумів», – ділиться спогадами бібліотекарка.

А 28 лютого російські війська почали бомбити Ізюм. Довелося ховатися з сусідами у погребі, перечікувати авіанальоти та удари «градів» у молитвах.

Початок окупації

7 березня о 4-й годині вечора до Капитолівки зайшла колона російських танків. На першому танку був прапор. Ця картина, за словами жительки села, нагадала фільми про Другу світову. Тільки-от не вистачало відповідної музики.

А наступного дня війська РФ влаштували зачистку. Прийшли і до будинку бібліотекарки. Вона згадує: поки декілька окупантів наставили дула на вікна, двоє зайшли у двір, та перед цим не забули постукати у двері. Сказали, що мають оглянути хату. Зайшли. У передпокої на дзеркалі висів воєнний жетон чоловіка Юлії. Та його якимось дивом не помітили.

Під кінець обшуку жінка не витримала і звернулася до російських військових українською: «Для чого ви прийшли нас убивати? Я упевнена, що у вас вдома є діти, дружини, сім’ї. Для чого ви прийшли нас убивати?»

Найдивніше, каже бібліотекарка, росіяни нічого не відповіли: просто опустили очі і пішли з двору.

Приблизно третина села, за словами Юлії, приязно поставилася до військових РФ. Цих людей, які зараз спокійно живуть у Капитолівці, Какуля-Данилюк називає зрадниками.

Окупація книжок

9 березня Юлія дізналася, що росіяни влаштували собі базу прямо у книгозбірні.

«Звісно, я пішла в бібліотеку. Бо це ж якби мені сказали, що якісь чужі люди заселилися в мій будинок. Насправді ж бібліотека – це мій другий дім, я проводжу тут більше часу, ніж вдома. І сюди багато вкладено моєї душі, моєї роботи. І я не могла зрозуміти, що тут можна робити, як тут можна жити», – розповідає працівниця бібліотеки, і навіть зараз у її словах чується неприховане роздратування.

Що побачила Юлія? Стелажі з книжками були перевернуті, книги були потоптані, комп’ютерна техніка побита. Дитячі костюми валялися на підлозі. Бібліотекарка була шокована таким гармидером. А окупанти теж були не в доброму гуморі.

«Це були молоді хлопці, «срочники». Вони були дуже налякані. Вони сиділи просто як миші і не розуміли, що відбувається, – така картина зустріла жінку у захоплених російськими військовими приміщеннях. – Один з них спитав, що розповідають українські новини. Я кажу: «А як ви думаєте: ви нас залишили без світла, без газу, без зв’язку. Як я можу знати новини?! Я можу знати тільки те, що я бачу. А я бачу те, що до мене в дім прийшли незрозумілі люди з незрозумілою задачею. Я не розумію, що ви тут всі робите».

Врешті Юлії дозволили забрати особисті речі і піти. Вона ж, збираючи речі до купи, одночасно питала у росіян, навіщо вони потрощили комп’ютери та порозкидали книжки. Ті відповіли коротко: «Ето нє ми». Дивлячись на жінку, російські військові почали потроху наводити лад у бібліотеці.

Евакуація книжок

У підсумку вона забрала особисті речі і кілька книг Володимира Вакуленка: боялася, аби окупанти не дізналися про його патріотичні погляди, адже письменник проживав у селі. Що

«І, коли я виходила з бібліотеки, сказала їм: «Хлопці, скажу вам тільки одне, і запам’ятайте мої слова: ви всі – прокляті. І ваші діти, і ваші онуки, і правнуки, і всі до сьомого коліна. І запам’ятайте: українська кров ніколи не змиється з ваших рук», – жінка каже російські військові на ці слова ніяк не відреагували.

Після цього Юлія ще двічі приходила до книгозбірні, аби евакуювати звідти книжки.

Бібліотекарка так пояснює свої дії: «Мені треба було виносити книжки! Мені хотілося врятувати якомога більше!»

А потім Юлія з’ясувала, що так само до бібліотеки приходили і місцеві жителі. Росіяни їм дозволяли заходити досередини. Люди брали книги, і потім багато хто, вже після визволення села, повернув їх назад.

У першу чергу, що евакуювали дитячі книжки, книги авторства Володимира Вакуленка, книги з історії та культури України.

Відродження після погрому

Востаннє вона навідувала свою бібліотеку 24 березня. А повернулася вже після звільнення, у листопаді 2022 року. Повернулася, бо знову треба було рятувати книги: російські військові позакладали ними вікна після прильотів. А тут почалися дощі.

Ось що побачила Юлія усередині книгозбірні: «Купа брудного одягу та пляшок, побиті зацвівші тарілки, усюди валялися книги. Вбиральня вся завалена мотлохом. і хтось тричі випорожнився на шапочку від дитячого костюмчика-мухоморчика. Прямо на підлозі в бібліотеці вони палили багаття. Було враження, що тут пройшов табун свиней. А книжки ми два дні вантажили у бус і вивозили до мене додому, і додому до сусідів».

Тепер бібліотека в Капитолівці – світла і затишна, з цілими вікнами, з електричними радіаторами замість вкрадених батарей, з новими яскравими меблями.

Відремонтували її завдяки партнерству з неурядовою італійською організацією AVSI та харківською громадською організацією EMMAUS.

А завдяки підтримці французького відділення міжнародної неурядової організації «Бібліотеки без кордонів» капитолівську книгозбірню забезпечили двадцятьма планшетами, ноутбуком, принтером та проектором, відеокамерою.

Вакуленко і Амеліна

Історія капитолівської бібліотеки пов’язана з долями Володимира Вакуленка та львівської письменниці Вікторії Амеліної, яка стала жертвою російського ракетного удару по піцерії у Краматорську.

Вакуленко презентував тут свої книги, проводив різні культурні заходи для дітей: запрошував письменників та учасників АТО.

А Вікторія Амеліна з’явилася тут під час розслідування убивства Вакуленка. І саме вона організувала тут вечір пам’яті закатованого письменника. Саме завдяки її роботі до Капитолівки приїжджають відомі письменники, видавці та волонтери.

«Знайомство з Вікою для мене проклало стільки місточків до людей з великими серцями, до людей, які піклуються про нашу бібліотеку і досі. Віка нереально вміла об’єднувати людей», – ділиться Юлія. Вона називає Вікторію своєю посестрою.

Книжки Вакуленка і Амеліної лежать тут поруч, на сусідніх полицях.

Відрізана Росія

Після деокупації, відзначає Юлія, її бібліотека не лише не втратила популярність серед селян – вона розширила активності. Тепер тут відбуваються ще й зустрічі із психологами та волонтерами, видають гуманітарну допомогу.

Питаємо, чи стала українська книга після звільнення Капитолівки більш затребуваною: «Люди багато питають книг з історії України; їм цікаво, хто такий Бандера; їм цікаво знати про рухи ОУН, УПА. Люди починають вникати в це, аби зрозуміти, де правда, а де брехня. Тому що російська пропаганда все рівно працює, як не крути».

А для дітей бібліотека стала місцем, де можна просто зустрітися і поспілкуватися, можна розвиватися завдяки різним активностям. Перед ними не стоїть питання, якою мовою читати книжки, наголошує бібліотекарка: «У нас діти не читають російською мовою взагалі. Взагалі ніхто не читає російською мовою. Як виключення один-двоє переселенців, яким важко перейти на українську мову, і батьки не спонукають до цього. Такі випадки в мене були. А так: діти не розуміють навіть російську мову. Дитяча книга в нас практично вся – українська».

Поки спілкуємося, звертаємо увагу на мапу України. Біля західних кордонів показані країни Європи. А от там, де розташована країна-агресор, – порожньо. Немає ніякої картинки зовсім.

«Тут зображені були матрьошки, кокошники, Кремль. Коли дітки побачили це, – попросили негайно відрізати частину з Росією. Сказали, що не хочуть нічого знати про існування цієї країни. Адже вона – наш ворог. І довелося обрізати по контуру, аби не травмувати дітей», – розводить руками жінка.

А ще бібліотекарка Юлія Какуля-Данилюк не сумнівається у перемозі України. Вірить, що українці усвідомлять себе сильними і пишатимуться собою. Говоритимуть українською і ще більше читатимуть українські книги.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім’я не буде розкрите.

Adblock test (Why?)