80 років тому Сталін «більшовицькими темпами» відновив патріаршество в РПЦ

80 років тому, 8 вересня 1943 року в СРСР відновили патріаршество в Російській православній церкві (РПЦ). Цього дня в Москві, після тривалої перерви, обрали нового патріарха Сергія. Відтоді, вже 80 років, РПЦ очолюють патріархи.

Із патріаршеством у Росії до того були проблеми. Вперше Московського патріарха висвятили в 1589 році, але після смерті в 1700 році патріарха Адріана наступника не обрали, а натомість в 1721 році церкву підпорядкували безпосередньо цареві, і російські самодержці керували нею через Святіший синод.

Після повалення в 1917 році монархії був обраний патріарх Тихон. Він зайняв антибільшовицьку позицію, і після його смерті патріарший престол 18 років залишався вакантним. Аж ось, у роки Другої світової війни патріаршество відновили. Увагу цьому приділив особисто радянський керманич Йосиф Сталін. За кілька днів до виборів патріарха він зустрівся з вищим кліром РПЦ і, так би мовити, «благословив» їх на це діло.

Як і чому це сталося? Про це «Історична Свобода» говорила з істориком Олександром Лисенком, автором книжки «Поза Божими заповідями: релігійна політика тоталітарних режимів в Україні у 1939–1946 роках».

– Більшовицька влада на той момент була підкреслено атеїстичною. Здається, у них у планах взагалі було «викорінити релігію» до 1937-го чи до 1938 року. План не виконали, але все одно влада послідовно провадила антирелігійну політику. Що спонукало Сталіна у 1943 році, як зараз кажуть московські пропагандисти, «дати задню» в цьому питанні?

– Об’єктивно суспільно-політичні й конфесійні процеси спонукали навіть самодержавство в останні його десятиліття повернутися до проблеми патріаршества. І працювала передсоборна нарада РПЦ впродовж кількох років, яка виробляла основоположні документи для відновлення патріаршества.

Врешті-решт, на початку 1918 року таки відновили патріаршество за нових історичних умов. Захопивши й узурпувавши владу, більшовики змушені були рахуватися з реаліями. Попервах вони не бажали налаштовувати величезну частину російської спільноти проти себе.

Але утвердивши свою владу, більшовики відразу проголосили «відокремлення церкви від держави». Насправді це означало, що вони будуть встановлювати на території, якою керують, власну ідеологію та світогляд. Для РПЦ це означало переведення не просто на суспільний маргінес і периферію, а гноблення і обмеження. Почалися гоніння на релігійні інституції, центральним об’єктом яких стала найбільша конфесія – РПЦ.

Сталін не бажав ні з ким поділяти вплив на масову свідомість, все, що заважало, прирікалося на знищення. Реалії Другої світової війни змусили його виринути з «кремлівської кам’яниці». До війни Сталін жодного разу не їздив ні на які перемовини, міжнародні конференції, зустрічі. До нього приїздили, але він вважав, напевне, що можна вирішувати долю світу, не виходячи за межі Кремля.

Напевно, 1943 рік став переломним з кількох причин.

По-перше, відбувся дійсно корінний перелом на Східному фронті.

По-друге, Сталін дотиснув західних союзників у питанні про другий фронт.

По-третє, Обриси нового облаштування світу вимальовувалися через формування нового балансу сил, в якому СРСР мав відігравати одну з провідних ролей. І узгодження документів про створення ООН змусило Сталіна звернутися до церковних питань. Бо в цих документах йшлося не просто про свободу совісті загально, а конкретно про свободу релігії – релігійних організацій та об’єднань. І попри те, що радянська сторона не бажала в такому формулюванні цей документ, була змушена піти на цю поступку.

Ще одна річ – радянська патріотична позиція РПЦ у роки так званої «Великої вітчизняної війни», як її назвали з подачі більшовицького ідеолога Омеляна Ярославського. Ця позиція демонструвала лояльність до радянського режиму і готовність його підтримувати у всіх подальших випробуваннях.

І останній чинник, який змушував Сталіна звернутися до цих питань – демонстративна позиція багатьох релігійних об’єднань, дуже впливових у західних колах. Зокрема, Англіканської церкви у Великій Британії. Контакти із західними союзниками зрештою переконали Сталіна, що можна релігійну карту розіграти не тільки як чинник, що зобов’язує до певних речей, а як вигідний у внутрішній та зовнішньополітичній кон’юнктурі для сталінського режиму.

– В 1941 році, як тільки почалася німецько-радянська війна, в СРСР відразу прикрутили антирелігійну пропаганду. Фактично припинило діяльність «Товариство войовничих безбожників», яке очолював згаданий вами Омелян Ярославський. Припинила виходити газета «Безбожник». А чому все-таки Сталін зволікав до 1943 року? Адже верхівка РПЦ була повністю лояльна, а нелояльні були в таборах.

– Колись мені в архіві трапилися постанови Політбюро ЦК КП(б)У за червень 1941-го. Війна на порозі, а Політбюро ухвалювало рішення про ліквідацію громад православних, греко-католицьких, баптистських, римо-католицьких, нібито «за зверненнями громад». Режиму йшлося про те, щоб зачистити територію від релігійних громад, хоча вже треба було готуватися до інших питань.

А що ж все-таки змінилося до 1943 року?

Це німецька і особливо румунська релігійна політика. Румуни не просто відновили релігійне життя на півдні України. Там було кілька губернаторств: Буковина, Бессарабія, Трансністрія.

На території Трансністрії працювала румунська православна місія. Тут відновили дуже багато приходів, монастирів, приїхало багато священнослужителів і ченців із Бессарабії, з Румунії, які відновлювали релігійне життя. І коли радянська влада повернулася в цей регіон, з’ясувалося, що тут ситуація майже, як у 1918 році.

Німці жорсткішу політику проводили, але теж були толерантними до відновлення релігійного життя. Оскільки вони розуміли, що це ще один важіль окупаційної політики. Бо як очільники єпархій, так і рядовий клір змушені були німецькою владою проводити німецьку політику, принаймні, інформувати населення в необхідності виконувати розпорядження німців.

– Власне, чи не єдине послаблення німецької окупації – це свобода віросповідання. Як каже російський дослідник протодиякон Андрій Кураєв, «на церковній карті Росії досі помітна лінія фронту 1942 року – там, куди дійшли німці, там більше храмів і більша релігійність населення».

Аж ось, у 1943 році лінія фронту посунула в інший бік – на Захід. Повертаються радянські війська, органи радянської влади і органи державної безпеки приходять. Як радянська влада вибудовувала відносини з цими новопосталими релігійними громадами?

– Дуже точно вказали інституцію, яка відразу вивчала ситуацію на щойно звільнених від гітлерівців територіях. Це були саме органи держбезпеки. Найбільш поінформовані. На них покладався не просто контроль за ситуацією, а й виконання абсолютно всіх функцій початкового облаштування територій. Вони мали інформацію про колаборантів, про те, скільки населення залишилося, про санітарно-епідеміологічну ситуацію. Вони навіть вивчали написи в місцях утримання!

Із професором Тамарою Воронською ми випустили книжку «Тюремний мартиролог» – про нацистські в’язниці на території України і написи, які там були. Ми думали, ці написи вивчалися для того, щоб повідомити родичам, де загинули їхні близькі та рідні. Навпаки, це робилося з цією метою, щоб знати, хто міг бути тут завербований, хто міг працювати на німців. От як працювали ці органи!

– Цікаво! А як щодо релігійних громад і священників?

– А щодо священників вони теж володіли інформацією. Завдяки оперативним групам на окупованих територіях радянські органи держбезпеки знали абсолютно точно релігійну ситуацію. Знали, як працювали церковні ради в Києві, Харкові, Луцьку.

Повертаючись на цю територію, вони доповідали в партійні органи про ситуацію. І в Москві зрозуміли, що просто знову серпом чи сапою це все виполоти буде складно. Повернення до атеїстичного шалу 1930-х – стало би кроком назад і, може, не самогубством, але на користь радянського режиму точно не спрацювало би. Сталіну треба було легітимізувати свою владу по-новому. І зробити це було би найкраще шляхом «пошуку контактів» з населенням через священнослужителів. А це був якщо й не альтернативний партійним органам, то доволі впливовий апарат для легітимізації режиму.

– Держбезпека і священники зі звільнених територій – що між ними відбувалося?

– Тих, хто залишився на території, відразу брали в оперативне опрацювання, з усіма проводилися бесіди. Когось затримували і відбувалися вже не бесіди, а допити. Всі, хто заплямував себе співпрацею з окупантами, потрапляли в табори чи в’язниці.

В 1942 році на вищому рівні ухвалили категорії тих, хто підлягав покаранню за колабораціонізм. Спочатку це були дуже жорсткі формулювання за всі форми співпраці. Та через кілька місяців внесли корективи, що тільки ті, хто допомагав окупантам у конкретних речах – мобілізація на роботи, служба в поліції і тому подібне – підлягають покаранню. А решта, хто змушений був співпрацювати, скажімо, бригадир колгоспної бригади (тоді це називали громадські господарства) переслідуванню не підлягали. Але навіть вчителі, медики, співробітники міських управ – всі вони через сито фільтрації проходили.

За допомогою органів держбезпеки, за священнослужителів зявилися інші структури. Було створено два органи – Рада у справах РПЦ і Рада у справах релігійних культів. По суті, вони були посередниками між урядом і релігійними громадами, єпископами і рядовим кліром. І вони тісно співпрацювали з органами держбезпеки щодо контролю над поглядами, поведінкою священнослужителів.

– Все ж таки, репресії щодо священників на звільнених територіях мали масовий характер чи вибірковий?

– Справа в тому, що більшість єпископату виїхали з німцями, розуміючи, що на них чекає. А рядовий клір був менш, так би мовити…

– Замазаний у колабораціонізмі.

– Так. Тому вони ризикували менше. Головне – як ці люди вели себе після повернення радянської влади. Якщо вони не були заплямовані якоюсь відвертою зрадою – не здавали комуністів, партизанів, підпільників – то могли далі залишатися на приходах. А інформацію про їхню поведінку в окупації держбезпека мала від місцевого населення і від підпільників чи партизанів практично повну.

– Повертаємося до 1943 року. 8 вересня обрали патріарха Сергія. Про це написали радянські газети, повідомило радіо. Яка була реакція?

– Розпочну з трьох митрополитів, які були безпосередньо причетні до проведення цього Собору. Це намісник патріаршого престолу митрополит Московський Сергій (Старгородський), митрополит Ленінградський Алексій (Сіманський) і екзарх України, митрополит Київський Микола (Ярушевич). Вони були здивовані тим, що їх запросили до очільника держави, з обережністю їхали у Кремль.

Сталін розпитав їх про потреби церкви. Вони розказали, що насамперед це брак кліру і єпископату. Треба повертати людей з заслання. І Сталін доручив цим займатися полковнику Карпову, який давно релігійними питаннями займався в органах держбезпеки.

Крім того, матеріальні проблеми були дуже серйозні. І коли Сталін запропонував фундаментальну матеріальну підтримку, то вони відмовилися. Натомість сказали, що їм потрібна можливість бодай купувати за державними цінами товари, продовольчі продукти і таке інше.

Стояло дуже гостро питання про підготовку рядового кліру. Сергій був настільки обережним, що вище богословських курсів його очікування не йшли. Але Сталін сказав, що можна відновити семінарії та навіть академії. Пообіцяв у Загорську і в Ленінграді відновити академії, а в кількох містах, зокрема в Одесі, Києві та Луцьку – семінарії.

– Чекайте! Луцьк, Одеса та Київ у вересні 1943 року – це все ще окуповані території.

– Так. Але Сталін їм пообіцяв в обмін на готовність терміново провести Собор. Це було 4-го, дехто каже, що 5 вересня.

– У ніч. Сталін же любив вночі працювати.

– Так. А вже 8 вересня – Собор.

Клірики знітилися і сказали, що ми не зможемо так швидко скликати. Тоді Сталін нібито лукаво посміхнувся і промовив: «А можемо ми це організувати більшовицькими темпами»?

– У Сталіна був специфічний гумор, чорнушний.

– Так, це явно був чорний гумор. Погодилися і за сприяння влади все організували швидко. На Собор прибули 19 архієреїв: 3 митрополити, 11 архієпископів і 5 єпископів.

– Здається, когось навіть із таборів для цього привезли.

– Так, деяких, які ближче до Москви сиділи.

Таким чином провели Собор і обрали патріарха. Звісно, для Сталіна ці темпи були дуже зручні, бо він відразу міг відреагувати на сигнали із Заходу та дати сигнали і всередину країни також.

Відразу ж органи держбезпеки на місцях відстежували реакцію і подавали об’єктивну картину. Реакція була неоднозначною. Були висловлювання апологетичні, позитивні, оптимістичні щодо майбутнього церкви. Одночасно були дуже песимістичні або скептичні оцінки повороту держави у ставленні до церкви. Багато людей виказували недовіру до режиму, який цькував церкву впродовж десятиліть, аж раптом різко «перевів стрілки». Загалом, люди розуміли, що це політичний маневр і церкві не буде легко. Але те, що церква не буде гнаною, налаштовувало людей принаймні якось нейтрально чи з новими очікуваннями до режиму. Взагалі, закінчення війни супроводжувалося певними очікуваннями. Люди очікували демократизації, лібералізації режиму, якогось пом’якшення, поліпшення матеріального становища.

– На той час існувало велике і розгалужене православне підпілля – «катакомбники», «істинно православні». Вони Сергія дуже не любили. Його угодовство з атеїстичною радянською владою називали «сергіанська єресь». Як вони реагували на те, що Сергій став патріархом?

– Принципово негативно сприйняли це призначення, бо розуміли, що буде продовження «сергіанства» вже у нових реаліях.

На Заході скептично, в Російській православній зарубіжній церкві, реагували скептично. Хоча в 1945 році на наступний Собор вже запросили Веніаміна, митрополита Північноамериканського й Алеутського. І це був жест такий, що «ми протягуємо руку для співпраці і для перегляду стосунків». Тобто багато хто скептично ставився до цього. Але навіть формальне виведення відносин на новий рівень – віталося.

– Нещодавно в Росії у Великих Луках поставили пам’ятник Сталіну. Його освятив священник РПЦ, який сказав, що Сталін вчиняв репресії, від яких постраждала і церква, але завдяки цьому вона здобула багато новомучеників. Чи не свідчить це, що РПЦ й досі «сергіанська»?

– На мій погляд, остання частина цієї фрази священника, який освячував пам’ятник Сталіна, цинічна і поза будь-якими моральними системами координат.

Здобувати новомучеників такою ціною і при цьому звеличувати тирана, який, власне, наказав цих людей ув’язнити, катувати і, зрештою, зробити новомучениками – це якось не вкладається в голові. Напевне, у цих людей якась аберація свідомості, якщо вони можуть вшановувати Сталіна й одночасно віддавати належне новомученикам.

Сталін був тираном. Все, що було вигідно для його особистої влади, для ідеалів, у які він свято вірив – а це були ідеали комунізму в абсолютно брутальному форматі марксизму, який багато в чому вже не мав нічого спільного з класичним марксизмом – все це було для нього виправданим. Тому деякі зміни в політиці насправді не спростовують ні в чому його справжнього ставлення до церкви, до релігії, до людини і до держави.