«Якщо підемо колоною, по нас стрілятимуть». Три історії вчителів, які бачили окупацію і війну
Що вже пережили, як виживають зараз та на що сподіваються українські педагоги на початку нового начального року під час війни?
Війна поставила нові виклики перед українськими вчителями, зламала долі багатьох із них. Частина навчальних закладів розбомблена, учні й колеги розпорошені по світу. Що вже пережили, як виживають зараз та на що сподіваються педагоги? На початку нового начального року Радіо Свобода записало історії трьох вчительок.
Одна з жінок мужньо разом з родиною виходила на проукраїнські акції в окупованому росіянами місті. Друга – кілька тижнів прожила в підвалі через обстріли, а потім, врятувавшись і виїхавши на вільну територію, повернулася до викладання в школі після 12 років перерви. Третя – витримала вісім місяців російських атак і щодня ходила на роботу до гімназії, бо переживала й за заклад, і за співробітників.
Оксана Максимець з Мелітополя
52-річна Оксана Максимець в окупованому російськими військами Мелітополі разом з рідними виходила на акції протесту під українськими прапорами. Каже: не боялася, адже поруч з нею в колоні йшли її рідні, інші містяни, але, на жаль, – дуже мало колег.
До повномасштабної війни вона, фаховий філолог, очолювала кафедру суспільно-гуманітарних наук у Таврійському державному агротехнологічному університеті. Зауважує: місто було російськомовним і ментально для неї не завжди зрозумілим.
«Була проукраїнська спільнота, але невелика – ми всі одне одного знали. Ми проводили День вишиванки – спершу на рівні університету, потім – міста. Але ментально жити в тих умовах мені було складно», – каже вона.
Перші вибухи Оксана почула рано-вранці 24 лютого. Потім приїхали її діти, вже готові до виїзду, але жінка все ще не вірила в серйозність загрози – і відмовилася виїжджати. Того ж дня її чоловік разом з товаришами взяли військові квитки, закупили трохи харчів і спорядження – і намагалися самоорганізуватися для захисту. Але з районної адміністрації їм дали «відбій: розходьтеся по домівках, окупанти на підході, боронити місто нічим.
Я підходжу до того чоловіка і з розмаху йому – ляпаса. Він від несподіваності аж впав
Уже наступного дня жінка побачила на вулицях міста, у якому прожила два десятиліття, російську військову техніку.
«Це було надвечір. Стільки цієї техніки я ще не бачила в житті! Я намагалася порахувати – і не могла. Це були сотні машин. Йде колона цих машин і йде, вибачте, якесь мурло – чоловік– і махає їм ручкою «привіт». Я кидаю своїх рідних, підходжу до того чоловіка і з розмаху йому – ляпаса. Він від несподіваності аж впав. Чоловік мій підійшов та відтягнув від того покидька. Могли ж просто розстріляти», – говорить вона.
Мелітопольці майже одразу почали виходити на акції протесту, згадує Оксана. Збиралося до 2 тисяч людей. Вона зі своїми рідними також була серед них щодня. Колоною під українськими прапорами люди йшли вулицями міста.
Все це відбувалося під пильним оком окупантів і під прицілами автоматів.
Ми робили по 20 тисяч кроків щодня по місту з гаслами «Мелітополь, вставай!» і «Мелітополь – Україна!»
«Ми не боялися, і нас було чимало. Ми робили по 20 тисяч кроків щодня по місту з гаслами «Мелітополь, вставай!» і «Мелітополь – Україна!». Було таке, що по нас відкрили вогонь – і поранили одного хлопчину. Потім викрали мера міста Івана Федорова. Було непросто: ти йдеш у колоні й бачиш – ці люди в чорній формі, ця «російська гвардія» – стоять по периметру й готові вбивати… Їм дуже не подобалося, що ми називали їхнього ватажка, Путіна, нецензурними словами. Потім вони передали через владу – якщо підемо колоною, по нас стрілятимуть. І все ж ми вирішили: йти. Дітей прибрали. Жінки стали в центр колони, чоловіки – з боків. І ми йшли, намагалися підняти все місто. Дехто писав: «Приберіть цих мітингувальників, вони заважають нашим дітям спати». Але були й інші випадки. Ми йшли, а одна старенька жіночка, неходяча, махала нам з вікна українським прапорцем і казала: «Я з вами». Мені було дуже боляче, що в тій колоні майже не було моїх колег і моїх студентів», – розказує Оксана.
На останньому проукраїнському мітингу в Мелітополі наприкінці березня Оксана не була присутня. Розповідали: того дня російські військові закидали мирну колону димовими шашками. З’явилася інформація про зникнення активістів та підприємців.
А потім був дзвінок із незнайомого номера: жінку попросили прибрати проукраїнські дописи з соцмереж і зачаїтися. Оксана з родиною вирішила виїздити. Її мама встигла забрати найцінніше – родинні фотографії. А Оксана заїхала на кафедру, щоб взяти українські прапори.
З синьо-жовтими стягами в багажі родина пройшла чималу кількість російських блокпостів.
«Це було таке приниження! Якісь низькорослі, обшарпані буряти, якути влаштовували огляд наших речей. Було багато й «наших», з Донеччини, з Луганщини. Ми їхали величезною колоною, люди з дітьми, з домашніми тваринами. Було таке: стоїмо цією колоною і раптом під’їздить «оркський» танк, зупиняється і спрямовує дуло на нашу колону. Люди завмерли, така тиша. Ну а вони так вирішили побавитися з нами, моральний тиск!.. Коли ми доїхали до Василівки, нас не пропустили. А вже темніло. Тоді ми, кілька машин, вирішили польовими дорогами їхати в об’їзд. На свій ризик, бо поля були заміновані», – говорить жінка.
Коли мені кажуть, що мова не має значення, – аби вони почули це «Доброго вечора!». Це треба було бачити!
На першому українському блокпості, говорить Оксана, люди з радощів мало не цілували землю.
«Підходять військові, а воно так темно. Думаю: «Ну все, зараз ці орки…». Коли хлопці: «Доброго вечора!». І ми від цього «доброго вечора» мало не плакали. Коли мені кажуть, що мова не має значення, – аби вони почули це «Доброго вечора!». Це треба було бачити! Вибігаємо з машини, обіймаємо їх, дістаємо смаколики, які в нас були, в руки пхаємо – вони не беруть. Щастя, що це наші! Відчуття свободи», – згадує Оксана.
Потім жінка з родиною дісталася до Запоріжжя, а далі – до Кам’янця-Подільського, звідки вона родом. Там на них вже чекала родина, допомогли з житлом і облаштуванням. Минулий навчальний рік викладачка пропрацювала за фахом в закладі вищої освіти «Подільський державний університет», а цьогоріч їй запропонували очолити кафедру української мови в цьому ж навчальному закладі.
Що мене тримає? Спорт, йога, пробіжки, спілкування з природою, кожного літа піднімаюся на Говерлу. А ще – надія
З 1 вересня Оксана з колегами навчатимуть своїх студентів очно. «І це такий кайф», – не приховує емоцій педагогиня.
«Я дуже стомилася від «дистанційки», від опосередкованого спілкування зі студентами. Нас на кафедрі шестеро співробітників, дівчата – молоді, амбітні, покладаю на них надії. Що мене тримає? Спорт, йога, пробіжки, спілкування з природою, кожного літа піднімаюся на Говерлу. А ще – надія. Можливо, не так швидко, але ми заїдемо в Мелітополь. Домовилися з нашими мелітопольцями – маємо повертатися колоною з українськими прапорами. Як тільки в’їдемо, перше, що зробимо, – поїдемо до нашого Азовського моря й там відзначаємо перемогу», – зазначила викладачка.
Ольга з Маріуполя
У 62-річної Ольги Лебедєвої з Маріуполя – дві вищі педагогічні освіти. Понад півтора десятиліття вона пропрацювала вчителькою початкових класів, ще майже стільки ж – української мови та літератури. В останні роки була на пенсії, опікувалася донькою та онуком. У початок повномасштабної війни, каже, не вірила до останнього.
«Вранці 24 лютого ми збиралися, як завжди: я – поратися в будинку, доньrа – на роботу, онук – до школи. Нам почали приходити відео з танками «V» і «Z» – ми дивилися одне на одного, ми не розуміли. Я не вірила, що це повномасштабне вторгнення, що люди, які були нам братами, – напали», – говорить жінка.
У Маріуполі під обстрілами Ольга з рідними прожила три тижні. Розповідає: 22 дні ховалися в підвалі свого приватного будинку. Наприкінці лютого зник зв’язок, їжі не вистачало, але на вулицю старалися не виходити.
І так: тільки починаєш розпалювати пічку – починається обстріл
«У нас хороший будинок, ще дідусь мого чоловіка в Другу світову привіз із Німеччини креслення – як збудувати будинок. У нас був величезний підвал – там і картопля, і цибулька, і консервація, і вино. І ми як туди спустилися – вилазили тільки пічку затопити. І так: тільки починаєш розпалювати пічку – починається обстріл. Басейн у нас був у дворі – дощова вода. Ми нею користувалися ще й сусідам давали. У березні я пішла до подруги привітати її з восьмим березня, понесла кави, а вона мені показує, як за будинком у неї на городі величезна лунка. Я як побачила – вся земля з неї була на даху в неї, в сусідів, сарай завалений. Я прибігла додому, сказала: «Нікуди не виходимо!» – розповіла Ольга.
Зібралися в дорогу Ольга з родиною 17 березня дуже швидко. Взяли найнеобхідніше, а ще – родинний фотоальбом та саксофон, на якому грає її 13-річний онук Віктор. Дорогою в Маріуполі бачили згорілу техніку й чимало загиблих людей. Діставалися до підконтрольної владі України території майже тиждень, не раз потрапляли під обстріли.
«Ластівочка» – так Ольга з любов’ю називає машину «Славута», якою кермувала її донька Вікторія, – постійно ламалася. Незнайомі чуйні люди, які стрічалися на шляху, згадує Ольга, і допомагали їм з ремонтом, і брали на буксир, і підгодовували.
«Наша «ластівочка» вперше зламалася прямо біля двору, як виїздили, – а тоді з переляку завелася. Потім ламалася на Мангуші, на блокпосту, потім – ще раз, і ще раз. Запам’яталося: у полях біля Токмака ми знову заглохли. А вже почало темніти, холоднеча, стоїмо на узбіччі, нас звідусіль видно. Я сиджу молюся Богу, донька взагалі, як говорила потім, попрощалася з життям. Онук вийшов з машини, склав отак руки, як просять у молитві, стоїть. Машини проїздять, не спиняються. Але раптом спиняється «Мазда», молоді люди, чоловік і дружина, – прив’язав наш автомобіль мотузкою і потягнув. В усіх, хто нам допомагав, питала імена – а потім ходила ставила свічки за здравіє…
А ще було – стояли ми, кілька машин, під селом Кам’янським. Коли один дядько – їхав з донькою за борошном. Та як виносить нам з машини – дві буханки хліба, величезний окорок. Ми такого не бачили 22 дні! Всі голодні, вже доїдаємо, а тут – як прилетить. Туди, де машини восьма-дев’ята потрапило. Ми всі, як стояли, так і попадали в пилюку. А тих людей – поранило.
По дорозі ми бачили російську військову техніку, БТРи, але нам сказали – відверніться, не дивіться, і, не дай Бог, щось сфотографувати. Було страшно їхати через всі ці блокпости, але у нас була проблема з машиною і ми якось на це відволікалися. Уже потім, коли приїхали, думали – це ж нас могли вбити, ми ж були під прицілом – і з неба, і з землі», – каже маріупольчанка.
Потім Ольга з рідними опинилися в Дніпрі. Жінка не звикла сидіти склавши руки й одразу влаштувалася на роботу – прибиральницею в школу. На роботу вчителя вона не розраховувала: частина документів про педагогічний фах і категорію була втрачена. Також не хотіла повертатися в професію через здоров’я. Але їй запропонували – і вона не змогла відмовити. Почався навчальний рік, і жінці дали два класи – читати українську мову та літературу.
«Спершу я сумнівалася, адже я вважала, що залишила вчителювання назавжди. Діти не підтримували, а невістка сказала: «Мамо, я в вас вірю!». Також підтримували найближчі подруги. Сумнівалася й щодо техніки, нових технологій – але нічого, освоїла, не святі горщики ліплять», – говорить вона.
Минулий начальний рік був важким, каже Ольга. Усі уроки вона вела онлайн, але з учнями – пощастило.
Знайте хоч по десять мов, я не проти, але державна мова, наша рідна, українська – маєте знати». Діти розуміють
«У мене були шестикласники, такі розумаки! Один клас – такі шустрі, другий – спокійні. І вони весь час мені допомагали з технічними нюансами, і завуч допомагала. Діти – інакші, ніж було 12 років тому, коли я пішла на пенсію. Діти сучасні, розумні, творчі. У нас був емоційний зв’язок. Я їх відразу замотивувала: «Діти, через п’ять років вам складати НМТ. Поки я жива – я вас навчу, підтягну». Щоб не запліснявіти й самій, я їм щоразу цікавинки – щось з науки, щось з художньої літератури. На кожному уроці кажу: «Діти, буде перемога, буде наша держава по-справжньому українська. Знайте хоч по десять мов, я не проти, але державна мова, наша рідна, українська – маєте знати». Діти розуміють», – ділиться Ольга.
У новий навчальний рік, каже Ольга, вона вступає з новими надіями й побоюваннями. Навчальний процес буде в змішаній формі: частина уроків – онлайн, частина – в офлайн, у будівлі сусідньої школи, де є бомбосховище.
Я задоволена, що можу свої знання передати дітям. Сподіваюся, що цього року вже точно буде перемога
«Це накладає додаткову відповідальність на нас, вчителів, адже ми відповідатимемо й за безпеку учнів. Коли дитина з нами – це лягає на наші плечі. Є побоювання й щодо дітей: через онлайн-навчання діти змінилися, їм потрібен соціум. Сваритися, спілкуватися, плакати, сміятися, закохуватися – все це дуже необхідно їм наживо. Я задоволена, що можу свої знання передати дітям. Сподіваюся, що цього року вже точно буде перемога, вірю в наших хлопців», – говорить вчителька.
Про повернення в рідний Маріуполь одразу після декокупації, каже вона, мова не йде: школа, яку закінчила вона сама, а також її син та донька, та де вчився онук, – розбомблена.
«Повертатися страшно – все розбомблено, розбито, скільки людей загинуло. Але якщо треба буде відбудовувати, якщо наше місто буде українським – а я в це вірю – то багато людей поїде, і я поїду», – додає жінка.
Ольга з Криворіжжя
61-річна Ольга Дашко у своєму рідному селі Велика Костромка на Криворіжжі під обстрілами прожила вісім місяців. Гімназія, яку вона очолює, перетворилася на руїни.
Каже: якраз перед повномасштабною війною в закладі, якому вона присвятила 18 років життя, зробили ремонт, навесні мала розквітнути висаджена колективом алея ірисів – жовтих і синіх, люди збиралися спокійно жити й працювати, але…
Уже 24 лютого Ольга побачила перші російські ракети над своєю хатою.
«Виходжу на подвір’я і бачу: прямо над нашим будинком летить ракета. Перша ракета – на Кривий Ріг, у військове містечко. І вона летіла так низько! Прийшла в школу. Діток нікого не було – ми заборонили приходити. Зібрався наш колектив, 25 співробітників, – всі стояли, одне на одного дивилися й боялися сказати, що це справді почалася війна. І все дуже швидко закрутилося – за три кілометри від нас Херсонщина. Ми навіть не збагнули, що відбувається», – розказує вона.
Село майже одразу ж опинилося під обстрілами. Армія РФ атакувала і з важкої артилерії, й ракетами. З 1800 жителів у селі залишилося близько 400. Дітей з Великої Костромки евакуювали, розповідає директорка школи. Щодня вона ходила на роботу, бо, каже, відчувала відповідальність – і за будівлю, і за колектив. Від атак ховалися в шкільному підвалі.
Газу не було два тижні, світла – три. Від голоду селян рятувало те, що виростили на городах, а також гуманітарна допомога, яка надходила до Великої Костромки.
«Було надзвичайно страшно. Онуків ми вивезли, а я, чоловік і донька з чоловіком – лишилися. Зять у нас АТОвець. Найстрашніше для мене було, щоб окупанти не зайшли в село. У школі ми поховали все, що пов’язано з цим. Але в мене настрій був такий: «Ні, миритися я з ними не буду, ні, я не буду мовчати». Але як чинити спротив – я не знала. Наше село було фактично «сірою зоною». Бували росіяни й у нашому селі – робили вилазки. І якби наші не вибили ворогів, то ми теж могли б опинитися в окупації. У нашому будинку були вибиті вікна, пошкоджений паркан. Як ми вижили? П’ять місяців ми прожили в дочки, в якої був підвал і яка жила далі від центру села», – каже вона.
Я не дуже віруюча, але впала на коліна, читала «Отче наш» і просила, щоб вижити мені, моїм рідним і моїм працівникам
«Із 6 на 7 липня артилерією обстрілювали нашу школу – було 27 пострілів. Знаєте, що врятувало? Я не дуже віруюча, але впала на коліна, читала «Отче наш» і просила, щоб вижити мені, моїм рідним і моїм працівникам. Переживали ми це все важко. Ми, жінки, то ще на заспокійливих, а чоловікам – ще важче. Але підтримували одне одного. Тримало й те що я знала: у мене скільки учнів, у мене скільки працівників, і якщо я занепаду духом, то всі побачать, що я слабка», – каже директорка.
Армія РФ, каже жінка, тричі атакувала їхню школу ракетами. Одна впала за сто метрів від закладу, друга – влучила в шкільне подвір’я, а третя – зруйнувала будівлю. Це сталося 11 жовтня 2023 року, коли українські війська відігнали окупантів подалі, і люди в селі вже сподівалися на спокій.
«Це було о пів на другу ночі. Всі ці вибухи ми з чоловіком чули. Він каже: «Це школа». І мені дзвінок: «Ольго Анатоліївно, вашої школи немає». Дві спортивні зали, чотири початкові класи – повністю, кабінет іноземної мови, кабінет інклюзивної освіти, вестибюль, дві роздягальні, тренажерний зал, клас групи продовженого дня. 170 вікон вибито, 30 дверей вибито, повністю дах – своїми силами ремонтували, щоб не затікав. 170 отворів було в даху. На другий день батьки й учителі прийшли розбирати завали, на третій – складати, упорядковувати», – каже директорка.
Зараз на руїнах гімназії працює експертна група, – наприкінці вересня стане відомо, скільки коштів треба на відновлення. Новий навчальний рік Ольга з колегами розпочинають в дистанційному режимі. Усі вчителі, каже, працюватимуть з дому, комп’ютерами – забезпечені. Чимало дітей вже повернулися в село, частина – все ще в евакуації.
Перше, що підтримує, – сім’я, син, донька, троє онуків, друге – друзі, колектив, і, звісно, – віра в Україну
Найбільша проблема, вважає вчителька, – це соціалізація дітей.
«Недавно діти отримували підручники, приходили по черзі, групами – вони не хотіли йти додому, вони хочуть спілкування. Та й нам, вчителям, хочеться бачити живих учнів – хочеться спілкуватися з ними, хочеться доторкнутися, хочеться десь їх повезти. «Дистанційка» – велике навантаження, але ми впораємося. Перше, що підтримує, – сім’я, син, донька, троє онуків, друге – друзі, колектив, і, звісно, – віра в Україну», – каже вона.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п’яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря.
Управління верховного комісара ООН із прав людини підтвердило загибель 9 511 і поранення 17 206 цивільних людей в Україні внаслідок повномасштабного вторгнення Росії. Такими є дані організації від 24 лютого 2022 року до 27 серпня 2023-го.
Україна стверджує, що станом на ранок 9 серпня 2023 року внаслідок повномасштабної збройної агресії РФ, за офіційною інформацією ювенальних прокурорів: 503 дитини загинули та понад 1117 отримали поранення різного ступеня тяжкості.
