Фронтвумен гурту Onuka Ната Жижченко: Я думала: ну да, окупанти, але ж це люди. Ні, це не люди. Це варвари, недолюди. Це взагалі сміття
Українська музикантка, фронтвумен гурту Onuka Ната Жижченко в інтерв’ю засновнику видання “ГОРДОН” Дмитрові Гордону розповіла, чому вважає, що вже віджила свою популярність, і яка її головна мета ще попереду. Під час програми Гордон і Жижченко розмовляли про українську музику та поезію, співачка розповіла про реставрацію будинку дідуся – відомого майстра народних інструментів Олександра Шльончика – у Чернігові й про те, що розмірковувала про знищення дому в разі, якби місто захопили російські війська. Також музикантка поділилася спогадами про своє дитинство, говорила про боротьбу з депресією, материнство і сім’ю, про знайомство із чоловіком – музикантом Євгеном Філатовим – про свою творчість і появу проєкту Onuka, волонтерство, гастролі під час війни та багато іншого. Видання “ГОРДОН” публікує текстову версію розмови.
– Наталко, доброго дня.
– Ми не випадково зустрілися тут. І зараз підемо гуляти цим прекрасним парком, тому що він називається “Наталка”. І у нас прекрасна дитинка: донька ваша, яка тільки народилася. Скільки їй?
– Місяць був нещодавно.
– Ліна.
– Да, Ліни Костенко.
– Думаю, що ні. А можливо, і знає. Можливо, їй хтось передав. Я на неї підписана. Кілька разів вона щось постила від мене, але вживу ми ніколи не бачилися.
– Взагалі я поезію довгий час, мені здається, в цілому не розуміла. Прозу – обожнюю різні жанри. А от поезія якось до мене дуже довго не доходила. В якийсь час мене порвала Ніка Турбіна, якщо чесно, і її доля – роки тому.
– Я з нею знайомий був добре.
– Її доля взагалі… Людина, дитинство… Мені здається, що я в її дитинстві себе, можливо, якось упізнавала. І з депресивними станами, і з таким дитинством типу розвинутої дитини. Але… Мені здається, що лише цією зимою я справді зрозуміла Ліну Костенко. Чомусь я вирішила читати її поезію. І стільки там для себе знайшла! Тому що, наприклад, у школі я не розуміла. Мені здавалося, що це якось дуже просто і дуже… Можливо, не настільки заплутано, як я люблю. І взагалі постать Ліни як людини-легенди, людини-титана – мені здається, це такий своєрідний стрижень, на якому тримається зараз українська культура, суспільство. Її подвиг у Чорнобилі у близькій для мене тематиці. Скільки вона їздила в зону, скільки вона для зони зробила, скільки вона зараз робить.
– Так. І тому мені здалося, що Ліна – це так просто, так влучно, але так сильно! І не треба більш повного імені: просто все зрозуміло. Ліна. І коли я дивилася ще, що означають імена, є одна з теорій, що Ліна означає… Від слова “льон” грецького походить. Льон – це також, мені здається, така тканина і фактура проста, вічна, але при тому, скільки треба всього вкласти, щоб її отримати. Це такі текстури, як дерево, наприклад, що вічні. Якась така – не знаю, – можливо, константа існування людства.
– Ви знаєте, я вважаю найбільшим українським генієм Лесю Українку. Я знаю, що ви теж дуже добре знаєте її творчість і робили навіть програму чи вірші читали.
– Був у нас такий своєрідний екскурс в українську літературу. Це були такі своєрідні замальовки: типу як відеоесе, я б так це назвала. Я читала вірші, які мене зі школи тримають, вірші, які мені вже подобалися в такому дорослому віці.
– Якщо чесно, мій улюблений вірш взагалі зі шкільної програми – може, він дуже попсовий, але…
– Не Ліни Костенко, а Івана Франка “Чого являєшся мені у сні?” Просто я його обожнюю. Взагалі його доля, його відносини з дружиною такі складні. Те, що він завжди любив іншу жінку, – мене так це в школі взагалі порвало. Що завжди класики такі класичні, у всьому правильні. А те, що він жодного рядка дружині своїй за всю свою поезію і свою літературну творчість не присвятив… Не знаю, як цій жінці взагалі жилося. Це жахливо.
– Життя з генієм – воно таке.
– Це буремне життя, дійсно.
– Хто кращий поет, на вашу думку: Леся чи Ліна? Провокативне запитання.
– Вони дуже різні, тому що вони народилися в різні епохи. Я думаю, що Ліна крута і сильна жінка ХХ сторіччя, а Леся Українка – сильна жінка, всупереч канонам, які існували в її час. І вона першопроходиця багато в чому. І знаючи, наскільки вона була важкохворою, з туберкульозом кісток, наскільки оці всі фемінні питання, питання фемінізму в ті часи… Якщо зараз у нас постає питання фемінізму глобально, то що ж можна казати про роки її життя у те, наскільки це все сміливо, всупереч? Вважаю, що вони обидві – серйозні фігури, просто кожна стикнулася з різними випробуваннями на своїй долі.
– Ви народилися в Києві. У якому районі?
– У Дніпровському. Воскресенка.
– Ні, дев’ятиповерхівка.
– Панелька.
– Яким було ваше дитинство? Що запам’яталося найбільше з дитячих років?
– Взагалі дитинство моє було… Зараз дуже модно згадувати, що дитинство дуже травматичне, що травми від батьків – і ми їх маємо виробляти, переживати, перепроживати і перепрошивати. Про себе скажу, що в мене дитинство було повне любові. Я дуже очікувана дитина.
– Ні, в мене є брат, старший на вісім років. Ми з ним дуже близькі. Ми з ним все життя.
– У дитинстві билися, але ми все життя поряд продружили, пропрацювали. І зараз ми підтримуємо… Це дуже близька для мене людина. І я розумію, яке це круте відчуття: мати старшого брата. Це просто неймовірно. Напевно, сестру – якось так само. Але взагалі брат і сестра, коли вони близькі, – це… Ми з єдиною ДНК, можна сказати. І це відповідає на безліч питань. Да, я не єдина дитина у сім’ї. По радянських мірках, досить пізня. Але глобально я настільки була сповита в любові! Я її відчуваю, я її пам’ятаю. І незважаючи на те, що в мене не було таких супертравм і я взагалі їх не пам’ятаю, я все життя борюся з депресією. Тому є, дійсно, такі стигми. І взагалі не обов’язково мати травматичне дитинство, щоб потім боротися з якимись кейсами…
– Та тут безліч! По-перше, спадковість.
– І війна, звичайно.
– Зараз – то зрозуміло. Але, до речі, зараз я маю найменше депресивних станів за своє життя. І я це вивчала зі своїми друзями, які також усе життя живуть у такій ремісії і не ремісії від депресії. Саме війна їх дуже роздуплила, якщо є таке слово.
– Стабілізувала. Вони знайшли своє покликання: наприклад, у волонтерстві. Ніколи не були настільки важливими – і нарешті оця ненормальність оточення перестала дисонувати із внутрішнім світом. Тому що коли все у всіх інстаграмно, а ти відчуваєш постійно всередині блендер, як я називаю цей стан, то, звісно, цей дисонанс – він просто тебе вбиває. А коли, грубо кажучи, всі настільки нестабільні і емоційно, можна сказати, субтильні, то, напевно, ти зливаєшся в унісон із суспільством і тебе менше тригерить все, що відбувається.
– Спадковість від батька. Він також усе життя мав ці такі стани. Глобально це явище недовивчене. Особливо в Радянському Союзі, тому що у нас же ж не було депресій у людства, не було бебі-блюзу, не було постпологової депресії. Це ж все взагалі замовчувалося і не існувало типу. Інвалідів не існувало. Треба зараз казати не “інвалід”, а по-іншому все називати. Але я прочитала дуже таку цікаву думку, що є генетична пам’ять. І ми, [народжені у] 80–90-ті роки, – це люди, у яких накопичена генетична пам’ять після Другої світової війни, після Голодоморів. Це все накопичується і вилазить у цих поколіннях. Мені здається, що в цьому є якийсь сенс.
– Безумовно.
– Не може просто так оце горе кудись сублімуватися.
– Подітися, да.
– Воно має десь виходити і в чомусь втілюватися. Мені здається, що те, наскільки багато взагалі людей зараз із цими хворобами дійсно живуть і співіснують, – це відповідь у певному ракурсі на оті події, що передували нашому життю.
– У вас прекрасна літературна така, вишукана українська мова. Ви в дитинстві розмовляли українською чи згодом стали?
– Ні, я розмовляла російською в дитинстві, і сім’я в мене російськомовна. Але дідусь і бабуся з Чернігова – вони говорили…
– Так, із самого міста. Вони говорили такою… Це чернігівський говір навіть.
– Там красива мова, у Чернігові.
– Це білоруський такий, трошки, акцент. Це безліч слів, які є тільки у чернігівському оцьому діалекті. Наприклад, не олія, не масло, а олєя. І там дуже багато таких слів. Це цікаво також вивчити. І тому в них такий був… Ну як народна мова, можна сказати. Не російська, але і не українська. Але в мене в школі була прекрасна вчителька української мови і літератури Фіст Віра Дмитріївна, яка просто закохала в літературу глибоко, в орфограми глибоко. І настільки глибинно… Я пам’ятаю, що… Мені здається, це був реально інститутський рівень вивчення мови і підходу в школі. І з тих пір я в принципі знаю українську мову набагато краще, ніж російську, хоча думала все життя російською.
– Це відчувається. У вас прекрасна мова. Скажіть, музика рано увійшла у ваше життя?
– Так, вона увійшла в моє життя ще, напевно, до того, як я з’явилася в зиготі, тому що у мене династія музикантів. Це, по-перше, такий головний титан, кумир – погане слово у хорошому сенсі – мого життя, цей мій дідусь Олександр Микитович Шльончик, майстер народних інструментів.
– Він із Чернігова. На честь його названо проєкт Onuka. Це така присвята йому. Хоча це і бабусі присвята. Тому що мої бабуся й дідусь, які по маминій лінії, з Чернігова – це мій тил і це моя підтримка.
– На жаль, ні. Дідусь – 21-го року народження, бабуся – 31-го. Вони були досить потужними особистостями. А дідусь узагалі такий, досить відомий, в інтелігентних колах українознавства, можна так сказати. Він був мультиінструменталіст і людина, яка знала абсолютно все: і креслення, і інженерний підхід. І грав абсолютно на всьому, виробляв інструменти, реставрував інструменти Тараса Шевченка. Серйозний майстер, що все життя пропрацював на Чернігівській фабриці музичних інструментів головою експериментального цеху. Тобто в нього був серйозний підхід до всього цього. І він дуже при цьому любив українську культуру, музику, слово, поезію.
До речі, можливо, любов до поезії та взагалі до слова – також і від дідуся. Але музика через нього пішла до життя мого. Тому що ранок у Чернігові у бабусі і дідуся починався дуже кінематографічно. Дідусь виходив у двір, брав сопілку і грав. Там сусіди щось лаються, а він собі грає. Тобто людина в такому своєму абсолютно ритмі, у своєму космосі. Це яблуневий сад. Реально як якась картина із кіно. І це реально моє дитинство. Тобто я тут не вигадую, не романтизую – воно таким і було: оспіваним цією любов’ю до своєї справи. Звичайно, я була досить здібною дитиною, постійно хотіла на чомусь навчитися грати, щось повторити. І от сопілка мені потрапила в чотири роки в руки – і дідусь почав мене навчати.
– Це перший інструмент – і в принципі, головний інструмент мого життя, який мене тримає, який триває в моєму житті. І така своєрідна моя чарівна паличка, тому що вона мене визволяє з депресивних станів. Вона вивільнює всі мої погані стани в мелодії. І дійсно, вона мене робить мною.
– А скільки всього музичних інструментів ви опанували в результаті?
– У дитинстві я, звичайно, закінчила музичну школу по фортепіано. Грала на флейті, навчалась, на скрипці навчалась. Але це такі проби пера, які ні у що не переросли. Глобально класно володію я лише сопілкою. Все решта – це досить поверхнево і по-аматорськи. Ну і, звісно, електронні інструменти, синтезатори, які вже мої рідкісні: японські, старовинні – це вже такі своєрідні мої музичні приколи. Але глобально я сопілкарка, якщо можна сказати.
– Зараз у нас…
– Звичайно. Сопілка взагалі завжди є зі мною.
– Вона незвична якась?
– Ні, вона зараз досить звична. Це вже вироблено дідусевими майстрами, дідусевими учнями. Олександром Бишуном. Майстерова звичайна десятидіркова сопілка. Класична концертна академічна, як вона називається ще. Ясно, що вдома безліч перкусій. Але якщо називати домом той дім, який є в Чернігові, який ми відреставрували, в якому зараз живемо, то зараз там є дуже цікавий інструмент: це фортепіано “Україна”, яке стояло там роками.
– Да, пам’ятаю таке.
– Це той інструмент, на якому навчалась мама ще в училищі. Він тоді вже був беушний: придбаний. Тобто це якихось років 60–70-х. І ми його нещодавно переналаштували повністю. І налаштувальник, який приходив, сказав, що це рідкісна модель. Не та, яка була розтиражована по всіх музичних школах, а ще отой перший аналоговий класний варіант, який був… У Скандинавію його експортували. І от ми зараз хочемо з нього зробити ВСТ – віртуальний синтезатор. Ну, електронні музиканти знають, що це значить. Щоб був такий інструмент – і кожен музикант світу міг зіграти саме звуком цього конкретного фортепіано “Україна” з Чернігівської фабрики музичних інструментів.
Я ніколи не хотіла мати дітей. Але всьому своя відповідь
– Ліна спить. Дивіться.
– Та Ліна прекрасна. Вона вже стільки зйомок витримала після народження… Взагалі у мене є такий свій певний пунктик, якщо можна сказати: це таймінг. Я людина таймінгу. І от вона… Напевно, це перше, що вона успадкувала у мене, тому що вона взагалі на мене не схожа: смуглява, чорнява. Але таймінг вона успадкувала просто прекрасно: ми завершували альбом, ми його здали на майстеринг, тобто відправили файли ввечері – і зранку вона народилась. Раніше, ніж свій строк, але вона чекала, щоб ми всі треки завантажили. Ну все: тепер можна їхати в пологовий будинок. Ну тобто це цікаво.
– У неї ж братик є?
– У неї є братик Олександр.
– Скільки років Сашку?
– Три.
– Ви така мама серйозна…
– Ну, мама…
– Трішечки відпочили – і далі за справу?
– Взагалі я б не сказала, що я відпочила. Материнство – це дійсно складно.
– Це робота.
– Для мене це складніше, ніж, наприклад, кар’єра. Або десь приблизно однаково по ступеню того, скільки ти в це маєш віддавати.
– Скільки дітей ви хочете мати всього?
– Усе життя я взагалі ніскільки не хотіла мати. Ніколи не хотіла мати дітей. Але у всього своя відповідь на свої бажання. Напевно, так чомусь має статися. Двоє – це ніколи більше, скажімо так. Я думаю, що це ідеальна гармонія. Ну така: от якщо є інстаграмна картинка, то це двоє дітей – хлопчик і дівчинка. Ну, що тут… Ну, я так: звісно, що іронізую. Але, дійсно, я думаю, що на цьому вистачить.
– Ми продовжуємо про музику у вашому житті. Я знаю, що ще малою ви вже за кулісами бували постійно?
– Я взагалі як почала грати, почалися ці перші концерти з ансамблями, в хорах, у якихось колективах. Тобто це постійно відбувалося.
– Мама – піаніст?
– Мама – піаністка, брат – трубач. Потім він закінчив на диригента, але зараз він звукорежисер.
– Музична сім’я!
– Бабуся – бандуристка, все життя проспівала в тріо бандуристок “Журавка” в Чернігові. Дідусь – ясно, що мультиінструменталіст і майстер.
– А не музиканти у сім’ї були?
– Папа – радіоелектронщик. Але мені здається, це той момент, коли радіоелектроніка зростається з музикою – і виходить електронна музика. Тому все досить закономірно.
Я вирішила поєднати те, що я люблю і на чому знаюся. І з’явився проєкт Onuka
– Ви співаєте в незвичному такому амплуа: електронний фолк. І досягли великих успіхів у цьому. Як ви до цього амплуа, до цього взагалі виконання прийшли?
– Усе просто поєдналось, що я любила і що я знала. В якийсь момент у мене були попередні проєкти суто електронні, більш нішеві, потім вони закінчилися, і виходить, що у мене було дві музики в житті, які я любила: народна – до 15 років, із 15 років до 30 – електронна. І от я вирішила просто поєднати те, що я люблю і на чому знаюся. І з’явився проєкт Onuka. Але він не був придуманий так, що це буде бізнес-план розписаний, в якому є… Отут такі будуть семпли, тут – такі.
– Душа так співала – і все.
– Воно все саме склалося. І дійсно, дещо в снах приходило, якісь музиканти знаходилися просто із позаминулого життя. Наприклад, я приходжу на репетицію – у мене стоїть тромбоніст, із яким я грала в дитинстві перший раз соло взагалі в Чернігівському театрі в дев’ять років. І от він просто прийшов на репетицію, тому що його поставили на заміну-перезаміну. Я розумію, що Чернігів знову мене знаходить, віднаходить – і отак усе крутиться навколо Чернігова і взагалі навколо оцієї дідусевої такої сильної аури або посилу. Тобто у нього якийсь був такий магнетизм. Звісно, це звучить, що я його ідеалізую. Можливо, так і є. Але це та людина, що заряджала все навколо своєю справою – і навіть мене через кілька поколінь.
І це навіть зараз відбувається. Тому що я заходжу на “Нову пошту” в Чернігові відправляти інструменти, які ми надрукували на 3D-принтері… Ми зараз займаємося такою справою: відскановуємо інструменти, щоб зробити їх більш доступними. І просто якийсь мужик на “Новій пошті” в черзі каже: “Це що, Микитовича інструменти?” Розумієте, дідуся немає в живих уже 20 років, а пам’ять його не то що живе десь у переліках тих, хто працював на фабриці, що давно згоріла, і навіть зараз просто в жахливому… Тобто її немає. Але вона живе в людях, які ще продовжують жити, творити. Їхні діти… І те, що Микитович живе серед нас, – це правда.
– Я вас слухаю – і розумію, що вами, мені так здається, керує натхнення. Передусім натхнення. А що таке натхнення взагалі для музиканта, для людини творчої?
– Мені здається, що… От мені згадався радянський мультик одразу про музу – пам’ятаєте? Сидів сценарист чи хтось інший за друкарською машинкою і викликав музу. І вона то приходила, то його душила. Якось такий гротескний мультфільм. От натхнення – напевно, щось таке, на що можна підсісти. І буває, коли його немає, складно на це якось вплинути. І ти починаєш реально нидіти і сиріти за цим відчуттям. Складно.
– Ваша музика – вона прорахована чи це натхнення?
– Думаю, що є і той, і той елемент.
– Є прорахування?
– Звичайно. Є елемент прорахованості в аранжуваннях, у тому, які інструменти будуть використані. Наприклад, трек “Відлік”, який абсолютно дебільний, якщо розібрати його, але він настільки незвичайний чисто з того, що він побудований на інструменті бугаї, який взагалі не використовувався в масовій культурі: наприклад, у популярній, скажімо так, був занедбаним. Це барабан із хвостом – це вже звучить дебільно, але настільки своєрідно. Це прорахований трек – і він спрацював. Хоча з моєї команди, коли почули вперше ідею, ніхто не зрозумів, не розділив. А відбулося так, що це одна з візитівок проєкту. Є те, що народжується саме. Наприклад, та сама пісня “Місто” – просто за кермом. Буває і так, і так. І класно, коли ти потім це аналізуєш. Але, на жаль, неможливо повторити натхнення. Але в цьому є і щастя.
– Я іду зараз із вами – як красиво навколо – правда?
– Я взагалі, якщо чесно, вперше у цьому парку.
– Красиво – правда?
– Красиво.
– Який Дніпро, дивіться!
– Дніпро обожнюю.
– У Чернігові це зачарована Десна. А Десна прекрасна – правда?
– Особливо плавні її. Десна – це любов.
– Десна – це любов. Десна… Такої річки взагалі немає більше, як Десна, – правда?
– Є в ній щось таке.
– Зачарована.
– Зачарована Десна, дійсно. Кінематографічна, дуже літературна. Етнорічка, я б так сказала.
– Я дуже любив у дитинстві… Ми заговорили про фолк. Дуже любив групу таку – тріо Мареничів.
– Звичайно, знаю.
– І коли ми вже концерти робили великі, я їх запрошував. Я їх і зараз дуже люблю. Їх уже немає, вони розпалися. Але це було таке нове слово.
– Я вам скажу, що вони грали частково на дідусевих інструментах і були в чернігівському будинку в майстерні дідуся. Взагалі всі пройшли там: і “Песняры” у свій час. Тому що, реально, мало того, що з усього Союзу… Вибачте, що скажу про радянщину, але дійсно зверталися до нього. І з-за кордону. А тоді ж що з-за кордону – це взагалі вважалося чимось неймовірним. Тому що це 60–70-ті роки. То дійсно, ці інструменти звучали по всьому світі, без перебільшень.
– Тиша навкруги. Прекрасна група. А хто з українських виконавців викликав у вас якісь відчуття, почуття? Кого ви любили, кого ви виділяли з-поміж інших?
– От я зараз скажу, що, мені здається, Тарас Петриненко – це геній-композитор, у якого мелодика і гармоніка просто якась космічна, неймовірна, своєрідна і притаманна лише йому. І те, що це на таких синтезаторах старовинних: досить примітивних на той час, ясно, що зроблено, – але це звучить впізнавано. І от я кожен раз, коли чую ту саму “Україну”, – кожен раз я реально…
– Мурахи по шкірі – да?
– Кожного разу! І це неможливо… Воно дуже наївно так…
– Це гімн.
– Це гімн. Скільки разів я думала: блін, чому це не гімн України? Тому що тут все є: і що “серце сина до ніг”, і що коли ти повертаєшся… Тобто якась така…
– Там і слова, і музика – все.
– Там усе просто ідеально. А гармонія – навіть зараз згадую мелодію. Є така в нього реально якість: цими гармоніями викликами… Це, дійсно, він геній. Він не талант – він геній сучасності. Я так думаю.
– Хто ще?
– Взагалі “Брати Гадюкіни”, напевно. Це легенди.
– Прекрасно!
– Ми з ними якось потрапили… Їздили, до речі, в Маріуполь на “Маріупольфест” в одному автобусі. Це було просто шикарно. Коли люди круті, вони круті у всьому. І це якраз про них: і їхня історія життя, і вклад, і виступ. Ну це, блін, рок-н-рольщики. Ну а що?
– Це революція була. “Брати Гадюкіни” – це була революція.
– Це класно. Такі обкладинки, які у них, – це просто кожен раз нове слово. Напевно, що молодь зараз усього цього не знає, і що це все якось замшіло звучить. А на той час це сміливо. Так там скільки було! “Сестричка Віка”, “Я хочу булочку з маком”. Я не знаю, ну це пісня…
– Андрій Миколайчук.
– Так, багато було. Це я дуже мала, звичайно, була. Але ця епоха – вона ще, напевно, в Києві не так відчувалась. Все одно це така, більш західна, історія. Але все одно, якщо подивитися з 90-х оцей розквіт фестивалів і артистів, що на фестивалях з’являвся, – він настільки…
– “Червона рута”, так.
– Він настільки революційний, настільки реформаторський… Всупереч тим всім радянським теоріям, це і класна музика, і класний посил, і меседж. Ну це сильно. Якщо далі вже брати, “Табула Раса” – це для мене така важлива група… Тому що Олег [Лапоногов] також такий – мені здається, настільки непростий – фронтмен… Крутий, глибокий і також дуже субтильний емоційно. Взагалі, якщо так згадувати, якось прийнято знецінювати музику і казати, що довгий час нічого не було, а от зараз розквітла. Мені здається, що було в усі часи. Просто все це, знову ж таки, комплекс меншовартості. І в музиці також.
– На пустому місці не розквітає – правда?
– 100%. І зараз я ще це більш відчуваю: наскільки це задушувалось, щоб це було не модно, щоб це було не круто, щоб соромно було це слухати…
– Меншовартість, да.
– Типу соромно розмовляти українською мовою, соромно слухати українську музику. Ну це жесть. Це десятиліттями просто така масована… Це дивовижно, що ми цьому змогли протистояти взагалі.
– Вас дуже люблять не лише в Україні, а, я знаю, у Сполучених Штатах Америки, в Канаді, в Європі. Ви багато були там з гастролями, з поїздками – правда?
– Були. Поїздили у свій час.
– Чому так вас люблять там?
– Я думаю, що це доля. Тут складно прорахувати. Успіх взагалі неможливо прорахувати. І рецепту успіху, як на мене, немає.
– В мистецтві чесним треба бути – оце рецепт.
– Він або трапляється, або ні. Мені дуже пощастило, що в мене в якийсь час трапилось. Хоча я вважаю це, наприклад, незаслуженим, але чомусь так сталося. Мені повезло і з дідусем, мені повезло і зі старшим братом, який, в свою чергу, мене підсадив на електронну музику. Мені дуже повезло з мамою, що взагалі все дитинство займалася зі мною музикою. Мені повезло з Євгеном, який робить прекрасні аранжування і найкращий, як на мене, різножанровий композитор сучасності, який є частиною проєкту Onuka. Тобто тут багато складових у мені. Те, що я це поєднала як ретранслятор, – напевно, в цьому є заслуга. Але глобально тут дуже багато складових. Якщо їх рахувати… Все одно: який у цьому сенс? Склалося – і склалося.
– Де вам найкраще було на гастролях, куди ви їздили? Чи в Україні, чи за кордоном? Що запам’яталося найбільше?
– Запам’яталися, якщо чесно, оці останні гастролі після повномасштабного вторгнення. Тому що до цього ми привозили частку України: показати людям щось українське.
– Що у нас є.
– Що у нас є. А в цей раз ми привозили людям частку дому. І оце… Я навіть про це не задумувалася. Але після концертів найбільш реально частий коментар від людей, що підходили після концертів, був: “Спасибі, що я на ці півтори години повернулася додому”. І, звісно, там були і місцеві з аудиторії люди, і наші. І от це відчуття: що вони перенеслися в часі хоча б на цей концертний момент додому – для мене було таким… Я зрозуміла взагалі, що тут більше, ніж моя відповідальність. Тобто величезна відповідальність, скажімо так.
Як ми познайомилися з чоловіком? Я пам’ятаю навіть, як його представили. З юнацьким максималізмом подумала тоді: “Послухаю, що ж там за талановитий такий хлопець?” Я послухала пару треків – реально офігіла
– А як ви познайомилися з чоловіком?
– Ми познайомилися через знайомих, які займалися музикою. Тобто це ті часи, коли не було стільки музики, стільки артистів, скільки нині, не було стільки цікавої музики, скажімо так, що була якоюсь нішевою. І звісно, коли з’явився в полі зору Євген Філатов: дуже талановитий хлопець із Донецька.
– А він з Донецька у вас?
– Так. Я пам’ятаю навіть, як його представили. А я тоді ще була молода і така: амбітна, з юнацьким максималізмом на повну потужність. І я така думаю: “Послухаю, що ж там за талановитий такий хлопець?” Я послухала пару треків – реально офігіла в той час. Думаю: “Нічого собі!” А це просто ті часи, коли не було інтернету, коли кожен робив це не те що на колінках, а реально на колінках.
Женя свій перший комп’ютер у дитинстві намалював у себе на столі, на парті, – і уявляв, що це комп’ютер. Ще таке дитинство ми застали. Вже не кажу про dial-up і всю решту. І ми довгий час просто знали про існування один одного, але вже познайомились і почали ближче спілкуватись у 2008 році в Києві. І з тих пір ось так от музично і особисто йдемо поряд по життю.
– Коли дві особистості в родині, це добре чи ні?
– Це і добре, і погано. Взагалі я нещодавно думала: є таке правило, що з родичами або з друзями – або дружити, або працювати. Про друзів – мені здається, це 100% правда. Ну і про родичів узагалі в цілому. Але коли це чоловік і жінка, якщо вони налаштовані на успіх, то це подвоює твої шанси.
– На одне – да?
– Тут важливо, що все одно є, напевно, якісь моменти конкуренції у людини. Так закладено. Тобто із цим усім… Взагалі подружжя – це складно, як і материнство. Здається, що подружжя і материнство – це просто. Але це складніше, ніж кар’єра, знову ж, повторю. І те, і те.
Думаю, я вже віджила свою популярність. Відчуваю, що все згасло
– Ви вважаєте себе успішною? Чи ваш успіх ще попереду?
– Вважаю себе успішною. Я вважаю себе успішною принаймні в тому, що я зуміла зжитися зі своїми депресивними станами. Це перше. Що я зуміла з того, що знаю, вижати максимум і поєднати все, що мені далося, – і з’явилася Onuka. Я щаслива, що українська молодь впізнала деякі інструменти і познайомилася з ними. Тобто навіть якась просвітницька моя омріяна функція також здійснилась. Але головна мета мого життя ще попереду: це відновити Чернігівську фабрику музичних інструментів. Вона дуже потужна. Вона потребує не просто бажання в космос: але це головне, – але ще й, звісно, інвестицій, які також можуть знайтися, але це треба трошки, напевно, почекати. І це точно постпереможний проєкт.
– Як ви ставитеся до своєї популярності? Вона заважає чи вона надихає, може?
– Я думаю, що вже немає популярності. Думаю, що я вже віджила свою популярність.
– Та ви що? Я аж зупинився!
– Принаймні на нині – так точно. Я відчуваю, що все це згасло. Але це круто: відчувати це і не впадати в якусь фрустрацію. Тому що, окрім популярності… Це круто, що цей спад пройшов – і я це прийняла.
– Далі – підйом?
– Можливо, в чомусь іншому. В якийсь час я розумію, що, наприклад, просвітницька діяльність у Чернігові набагато мені цікавіша, складніша і важливіша. Особливо в цей час.
– Зараз ми про Чернігів поговоримо. Скажіть: у вас же в Києві є квартира, напевно? Чи будинок?
– Ми живемо в області.
– Під Києвом, так?
– Так.
– Будинок?
– Ні, квартира.
– Квартира? І Чернігів. Я Чернігів настільки люблю, що я колись сказав, що якщо б я жив не в Києві, то я обов’язково жив би в Чернігові.
– Є така теорія: до речі, це сказав мені директор… Голова “Укрзалізниці” колишній. Що є теорія, що є два міста в Україні найкращих для життя. По таких критеріях: населення до 300 тис. і є все, що потрібно людині: типу басейн, кінотеатр, класний супермаркет, класний парк. Мрія для життя. І це Чернігів і Полтава.
– Полтава, да. Але Чернігів – він зроблений для душі, для серця. Ти там де не знаходишся – всюди те, що навколо, тебе надихає і радує – так?
– Окрім того, там є древня оця константа.
– Вали?
– Вали і всі ці храми. Цей дух – він також… Його можна потрогати. Тобто це відчувається одразу. Він настільки потужний! Можливо, ця потужність камерна, але вона щільна.
– Я, користуючись нагодою, просто хочу сказати, висловити, слова вдячності моєму другу: меру Чернігова Владиславу Атрошенку, який стільки зробив для міста. Зараз він не мер, на жаль. Ну що ж… Але місто прекрасне. Прекрасне. І ви відбудували ж будинок діда – так?
– Так.
– Повністю відбудували?
– Повністю відбудували.
– Зробили ремонт?
– Ну, ремонт там такий: ми реставрацію більше зробили, тому що ми намагалися зберегти все, що там є, – підвіконня, підлоги – по максимуму. Ми навіть на веранді замовляли оте скло, яке вже неможливо зробити. Воно настільки тоненьке! Спеціально вручну його робили. Тобто ми максимально намагалися зберегти там кожний камінчик, кожну гілочку, яку тільки можна.
– Ви зараз там живете?
– Зараз живемо там.
– Скільки метрів приблизно в будиночку, пам’ятаєте?
– Думаю, що десь до 80.
– Невеличкий такий?
– Може, й 90. Точно не хороми, але там велика майстерня. Майстерня – найбільша кімната, і вона так: типу окремо. Це дідусева майстерня, яку ми взагалі залишили так, як є. Навіть я шпалери там не міняла. Вони отакі: з шашелем, вицвілі. Мені подобалося те, як вона виглядала. Я вирішила: якщо там щось змінити, то втратиться цей дух і присутність дідуся, що от тільки що вийшов на кухню зварити цей клей, який він варив. Щоб це ніяк по-іншому не сприймалося. Але зварити особливий клей, по його рецепту, для інструментів. Тобто там усе настільки аналогове… І хотілося зберегти ось це відчуття: що дідусь зараз зайде в цю кімнату. І це вдалося.
Я думала: ну да, окупанти, але ж це люди. Ні, це не люди. Це варвари, недолюди. Це взагалі сміття
– 24 лютого минулого року ви пам’ятаєте?
– Так, ми з чоловіком реально сьогодні згадували чомусь. Ми їхали з Чернігова на зйомку і згадували оце відчуття. Ми були в Київській області у себе вдома – і почалося все. І я настільки в це не вірила, хоча всі про це казали, що я спочатку подумала, що це грім. Дістала свій телефон перевірити прогноз погоди: чи є дощ. Немає дощу. А наш собака дуже боїться грому. І я по ньому побачила, що щось відбувається. Потім я подумала, що це салют. І тільки потім я повірила, що це вже ППО і вибухи, і все решта.
– Емоції свої ви пам’ятаєте?
– Спершу це була якась неймовірна, дурна – ейфорія, напевно, – нездорова. Як буває: коли горе в людини, вона сміється. Буває така реакція. От у мене була якась така дивна ейфорія, що я в це не можу повірити. Ну, не ейфорія: неправильно я пояснюю. Але збудження таке шалене. Я не можу сказати, що воно супернегативне. Це відчуття, що ти потрапив у кіно – і з цим треба щось робити. Не було ні такого страху, ні шоку – навпаки, я в дуже форс-мажорних ситуаціях…
– Бачите: ми говоримо про війну зараз, а тут весільна пара. Це на щастя – да? Зустріти весільну пару.
– Це якраз і є перемога всупереч.
– Вітаємо вас!
– Вітаємо!
Жінка: Дякуємо!
– Гарного життя вам!
Жінка: Дякуємо!
– Переможного!
– Переможного.
– Тобто страху не було – була акумуляція сил і план, що робити. Одразу на заправку, одразу заправити одну машину… Коли я вже другу поміняла: чоловікову – зрозуміла, що там уже черга, там закрито. І от із цього моменту почалася така хвилинка усвідомлення, що все тільки погіршується, що люди панікують. Далі ми жили, в певний момент, як у якомусь такому реаліті-шоу. Життя в телефоні. І, якщо чесно, перші дні було очікування, що це на пару днів. На пару днів. Потім – на два-три тижні. “На двє-трі нєдєлі”.
– Як Арестович казав – так? Два-три тижні.
– “Двє-трі нєдєлі”. Да, це такий вже мем. “Коли брекети знімуть?” – “Двє-трі нєдєлі”. Це дійсно вже такий своєрідний мем.
– Але заспокоїв трошки?
– Якщо чесно, перші етапи заспокоював. Тому що дивилися все, що можна. І звісно, ще ось така фаза була цікава: що я дуже чекала на реакцію родичів із Росії. Я дуже чекала, що хтось подзвонить.
– У вас є там родичі?
– Двоюрідні брати, сестри. Тобто ми не близькі, але все одно вони є.
– В яких містах?
– В Ростові-на-Дону і в Москві. І це той момент, коли ти чекаєш, а нічого не відбувається. І потім пишеш перший – і просто офігіваєш повністю.
– Вони не зателефонували – нічого?
– Реально. Тобто це для мене було… Але друзі – багато хто підтримав. Почали писати просто в перші хвилини. Можливо, тому, що молодь, можливо, тому, що музиканти. Але… Якщо до 22-го року були якісь паузи у спілкуванні і можливість для полеміки, то в цей момент просто її не стало. Бан або… Тільки бан. І оця якась зрозумілість – вона настільки полегшила багато питань, багато знайомих, багато навіть друзів…
– Відпало багато зайвого?
– Так, ти розумієш, хто є хто, – і ти просто не витрачаєш свій ресурс на щось, що тобі абсолютно не потрібно.
– Чернігів був у зоні смертельної небезпеки, бо фашисти ці стояли під Черніговом: майже не зайшли туди.
– Вони майже зайшли.
– На заправках уже стояли на околиці. Ви переживали за будинок свій?
– Звісно, переживали. Але я більше переживала за те, що… За друзів і за родичів, звичайно. Тому що в якийсь момент ні зв’язку, ні світла, ні газу, ні електроенергії. У сусідів просто помирають люди, а їх мають ховати у дворі.
– Ховали у дворі, да.
– А ти розумієш, що це вже за межею. Тобто це вже не форс-мажор, це вже не виправдовується ніяк. Це вже реально якась жесть.
– Тому що ракети на цвинтар падали.
– Там дійсно було страшно. І можливо, дяка богу, що все це викрилося трошки пізніше – набагато пізніше, після деокупації. Тому що потім сталася Буча, а потім Чернігів з усіма цими… Я маю на увазі, що весь жах якось відкрився вперше для всіх із визволенням Бучі, а потім уже підтягнулися факти про Чернігівщину. До речі, я не очікувала, що ми з таким злом стикнемося. Я думала: ну да, окупанти, але ж це люди. Ні, це не люди. Це варвари. Це недолюди. Це взагалі сміття.
– Сміття. Вірне слово. Це правда, що ви хотіли, якщо б росіяни заходили в Чернігів, підірвати чи знищити якось свій будинок?
– Однозначно. Однозначно. Якби реально його захопили…
– Тобто скільки любові там було вкладено – і ви були готові знищити?
– Я б його підпалила. Не знаю: я б найняла людей, якихось диверсантів, – які просто…
– Тобто ви про це розмірковували?
– Так. Тому що там просто дуже старовинний красивий різний будинок із чернігівським мереживом. Це те, що прямо суперлакомий шматок для усієї цієї “русской мєчти” і так далі. Ну, “русской” – псевдоруської. Тому що він реально дерев’яний, древній. Такий, як виглядає як у казці. І там могли б вони якийсь музей зробити нової історії Русі, скажімо так, на свій лад. Оце я б не здивувалась, якщо чесно.
Я б зробила все, щоб там просто оцього духу не було. Тому що там десятиліттями намолювалась етнічна українська атмосфера. Дідусь відновлював старовинні інструменти за кресленнями. Тобто багато що було знищено під час більшовицької епохи. І він їздив навіть у Софійський собор, фотографував на плівку фрески, на яких були намальовані якісь інструменти, яких уже вживу не було, і відновлював по цих фотографіях, по розповідях з архівних енциклопедій, як має звучати той чи інший інструмент.
Просто його мусив віднайти із нічого: із небуття. І зрозуміло, що в такій атмосфері цей будинок прожив. Коли ми тоді спілкувалися багато з ким, мені казали, що цей будинок не може не вистояти, оскільки він намолений мистецтвом. Ми бачимо, що в деяких випадках це не спрацьовує, але в нашому це спрацювало.
Коли мені пишуть деякі підписники, що Ольга Харлан має бути поза політикою, тому що спорт поза політикою, мені хочеться такий трактат написати!
– Що ви відчуваєте до російських окупантів?
– Мені здається, що в якийсь черговий момент у мене вже немає сил ненавидіти. Що настільки ця чаша переповнена… Але коли відбувається нова Умань… Здається, що нас не можна чимось здивувати. Коли відбувається знову Кривий Ріг, наприклад: те, до чого ти типу не готовий…
– Дніпро.
– Дніпро. Кожного дня. Кожне життя, звісно. Але от коли… Просто те, де ти нібито не очікуєш, і ти розумієш, що… Видається, що є все-таки ще ресурс для ненависті. Такого якогось… І не те що ненависті, це зневага. Але все одно всі ці слова – вони до істот взагалі направлені. Але я їх не вважаю істотами, до яких узагалі можуть бути направлені якісь відчуття. Це відраза, скоріше. Відраза і жага помсти, якщо чесно. От я відчуваю неймовірну жагу помсти: дивитися, як вони кричать, коли… Це звучить, як бандерівка розповідає…
– Це звучить дуже правильно.
– Але коли мені пишуть деякі підписники, що Ольга Харлан має бути поза політикою, тому що спорт поза політикою, мені хочеться такий трактат написати!
– Спорт – це політика.
– Але я просто взагалі на це не звертаю увагу, тому що якби ви пожили в тій реальності… Це неможливо уявити – це можна тільки прожити. І от у цьому різниця. І взагалі у нас, я так зрозуміла, величезна різниця в тому, хто ми. І це не придумане – це роками те, що стиралося, але от не стерлося, не вдалося.
– Під час повітряної тривоги як ви реагуєте?
– У Чернігові їх дуже багато. Малий ходить у дитсадок, у якому є укриття, сидить там і плаче, тому що йому там страшно. Тому що цей підвал – це справжнє укриття. Але мені, якщо чесно, спокійніше, що він сидить там.
Ти пишеш альбом у майстерні, перериваєшся на тривогу, твоя дитина сидить в укритті – і ти просто вже думаєш не про те, що страшно, а думаєш: “Блін, знову їм збили сон”
– У вас укриття вдома є якесь?
– Укриття вдома немає. Є льох – “погреб” російською, – який… Дуже цікаво: коли ми реставрували будинок, ми хотіли його прибрати. Думали так. Але нам робочі сказали: “Блін, це ж така старовинна споруда! Не прибирайте”. І хто б знав, що мої родичі будуть зараз ховатися під час окупації в цьому ж льосі, сидіти без зв’язку. Він пережив Першу світову війну, Другу світову війну і нині переживає цю для тої самої мети. Ці думки – вони, звичайно, розривають. І коли ти пишеш альбом у майстерні, перериваєшся на тривогу, твоя дитина сидить в укритті – і ти просто вже думаєш не про те, що страшно, а думаєш, що “блін, знову їм збили сон”. Тому що їх будять і з ліжечок ведуть в укриття. Зрозуміло, що я тільки можу уявити, як це набридло вихователям. Ясно, що ми вже до всього дуже саркастично ставимося, ми до цього призвичаїлися.
– Звикли, да.
– Я ніколи не думала, що психіка людини настільки адаптовна і має можливість адаптуватися до такого. Тобто ми враховуємо, що фотостудія – а, ну якщо буде тривога, то ми тут зробимо перерву: обсудимо наступну зустріч, наприклад. Тобто ми це вже враховуємо в свій таймінг. І я думаю, що в цьому є жах нашого часу, але і є водночас наша суперсила.
Я дуже очікувала, що восени цього року війна закінчиться. Я була впевнена в тому. А зараз у мене є сумніви
– Як, на вашу думку, закінчиться війна і коли?
– Це таке складне питання!
– Але ж люди мистецтва – знаєте, в них інша шкіра, інші відчуття. Вони інакше розуміють багато чого.
– Зараз я проходжу той етап, коли в мене песимістичні, на жаль, настрої.
– Песимістичні?
– Незважаючи не те, що я оцей бойовий дух відчуваю. Я відчуваю цю підтримку пращурів: вона абсолютно 100-відсотково є, тому що все, що відбувалося, починаючи з підтримки природи, – воно ж є, воно… Ти розумієш, що те, чому ми протистоїмо і змогли утримати, – це надприродньо. З усіх взагалі причин. Але зараз такий, своєрідний, спад. Я дуже очікувала, що восени цього року. Я була впевнена в тому.
– Закінчиться?
– Зараз у мене є сумніви. Але я сподіваюся, що наступного року все ж таки це завершиться. Я не вірю в те, що це буде супердовго. Мені здається, на те є багато об’єктивних причин. Але знову ж таки, я не політолог і точно в це не полізу аналізувати. Це чисто такі відчуття і співвідношення того, що відбувається. Але, не жаль, від військових знайомих не такі райдужні новини, як хотілося б отримувати. Особливо розуміючи, що гинуть найкращі. Оце те, що я не можу для себе прийняти. Молоді, красиві.
– А в них сміття гине.
– От був у мене такий момент. Є класна така ініціатива, називається Repair Together. Це молоді люди, що відновлюють будинки. Спочатку вони розбирали завали – зараз вони починають будувати. Це в Чернігівській області. Переважно в Лукашівці, в якій ми часто буваємо. Це просто молоді люди: діджеї, художники, піарники – абсолютно з інших сфер – збираються, і в них відбувається рейв типу. І під час цього рейву… До цього вони будують, віднаходять, прибирають, а потім типу як вечірка відбувається. І от я на одну з таких подій поїхала, тому що вони чисто дівчачий клуб відкрили. Дівчата будували будинок для однієї панни. І я навіть поклала рядок з газоблоків – навчилася все це робити. Тому що це на місці ти швидко вивчаєшся, ти розумієш, наскільки це важке в прямому сенсі слова. Але потім я їхала втомлена, у мене отак тряслися руки від того, що дійсно це було дуже важко фізично. Але я подумала, що у нас дівчата піднімають газоблоки, щоб відбудувати в Лукашівці будинки, які знищила русня однією оцією… Пульнули вони. І оце неспіввідношення мене просто вбиває. Як можна вчинити настільки непродумане, необдумане, тупе зло?
– Давайте я Ліну вгору повезу? Зараз угору трошки.
– …А з нашого боку дівчата своїми ручками реально кладуть ці газоблоки. І наскільки ми в цьому моменті діаметрально протилежні, але і наскільки тут несправедливість відчувається і просто малюється кінематографічно.
– Що для вас Україна?
– Це все, що у мене є.
– Сашко, Ліна, чоловік, музика, сопілки, дідусева хата.
– Собака, батьки, спокій, призначення. І головне – що відчуття, що я тут і зараз, і що я тут живу, а не нидію. Оце так було мені зрозуміло, коли ми почали виїжджати на гастролі влітку минулого року із чаріті-турами. Те, як нас усіх – усіх музикантів – накривало за кордоном перші рази. Цей дисонанс – він просто нас розривав, дійсно. У нас ще перший концерт відбувся в Каннах. І ми одразу із наших руїн через потяг, через зупинки, через затемнення – в Канни.
І оцей дисонанс життя… Хоча це ті ще моменти були, коли нас дуже підтримували прапорами, тобто все жило ще набагато більш жваво. Але все одно ти розумієш, що світ живе своїм симулякровим життям: продовжує таку якось… Для мене як Кукіс у “Чорному дзеркалі”. І я дійсно це відчувала: а от ми тут живемо. Саме живемо: з усіх великих літер. Проживаємо життя по-справжньому – не знаю. Скажімо так, щоб без белетристики: що страшно, але цікаво бути свідками історичних подій.
– Але Україна буде завжди – правда? Хто б не зазіхав на неї.
– Це факт. Це показує історія. Тобто ми реально потрапляємо…
– Віддаю вам Ліну.
– Дякую. Я вже і забула. Ліна спить. От молодець!
– Ліна спить, да.
– Ліна знає, як проживати зйомки.
– Ви знаєте, що цікаво? Пройде 10, 20 років, 30 – може, Ліна подивиться це відео: буде цікаво їй.
– Якщо буде жива і буде де дивитися.
Незважаючи на те, з чим ми стикнулися, з якими викликами, скільки ми втратили прекрасних людей – це не пробачити, – я щаслива, що ми впізнали себе з того боку, яким ми відкрилися. Ми платимо надмірну ціну, але і надмірно отримуємо, я сподіваюсь. І нашим дітям уже історію не перепишеш
– Буде, буде.
– Але момент екзистенційності – він завжди роздупляющій, якщо можна сказати. У мене стільки сьогодні жаргону! Але мені здається, що коли цікаво… Я також прочитала думку, що не треба, якщо ти переходиш, наприклад, на українську мову, її такою стерильною використовувати. Тому що мова живе, коли в ній є жаргон, коли в ній є матюки. А матюки взагалі не російські, а переважно азіатського походження: монгольського і так далі, – починаючи із найвідоміших. Тому можна матюкатися українською, можна сваритися українською, використовувати жаргони і меми – і від того твоя мова починає жити, а не просто бути як піджак, який ти один раз на випускний вдягнув – і потім він у шафі у тебе висить.
– Скажіть, будь ласка: зараз що відбувається з вашою творчістю? Про що ви хочете писати і про що хочете співати?
– Якщо чесно, цього року було легко писати. І вийшло настільки все легко, як не було до вторгнення, як не було під час пандемії. Ми з Євгеном написали альбом, який видали, от нещодавно зняли відео, зараз готуємося до туру. Багато, дійсно, новин у цьому ракурсі.
– Ви ж амбасадором стали – да? Розкажіть, будь ласка.
Читайте також
– Spotify. Це класна програма: називається EQUAL.
– Номер один у Spotify, взагалі у світі.
– Це класна програма, яка дає можливість висловлюватися музикантам, музиканткам із різними гендерами, з різними цінностями. Тобто яка дає доступність висказування, скажімо так, музичного. І кожного місяця з різних країн світу, з різних меншин у різних аспектах встають амбасадори. От я стала цього місяця амбасадоркою з України. І це своєрідне додання в глобал плейліст. Тобто величезна аудиторія, увага. І плюс це не через те, що я з України, а там ціниться саме…
– Не музичні, а саме підтекст, наприклад, соціальний у творчості. Якийсь ще меседж, окрім музичної складової. Тобто якась така просвітницька роль, можливо. У моєму варіанті це волонтерська діяльність, це…
– Зараз багато займаюсь, да. Це екологічні проєкти, проєкти сміттєсортування і це також висвітлення чорнобильської тематики у творчості. Тобто підняття якихось соціальних меседжів, не тільки музичних. От це дає тобі можливість бути амбасадором, амбасадоркою цієї програми. Зараз плануємо виїжджати, знову ж таки, в тури, гастролювати в такій реальності, будувати укриття. От зараз розпочинається будівництво укриття в Корюківському ліцеї: це, знову ж, Чернігівська область.
Я не відкидаю того всього жаху, що відбувається на фронті. Це неможливо прийняти, це неможливо зрозуміти, пробачити. Але те, які можливості є і що відкривається в людях натомість… Не кажу про корупцію і всю решту, яка просто вбиває. Але те, що класне відкривається в людях і наскільки ми виявилися просто суперлюдьми, – це також не можна відкидати. Тому що прості кейси електрика, який робить для свого селища чат у Viber, тому що він відключає електроенергію. Ну, тобто… Вчителька, яка лекцію на заправці проводить, коли світла немає. То що там? Перша свідома фраза моєї особисто дитини – це: “Світло пропало”. Тобто це все історія, яку ми проживаємо, за яку ми платимо надмірно, але і надмірно отримуємо, я сподіваюсь. І нашим дітям уже історію не перепишеш. От на це я дійсно сподіваюсь.
– Ви бачите, я хотів уже закінчувати. Ми опинилися біля церкви. Ну це знак – правда? Це знак. Я, Наталко, дуже вдячний вам за цю розмову і вдячний за те, що ви є в українській музиці і взагалі в Україні. Ви крута.
– Дякую.
– І вас люблять мільйони не лише співвітчизників, але і людей у всьому світі. Знаєте, щоб закінчити вже красиво, попри всі депресії, попри все, що відбувається і що нам не подобається, скажіть щось людям, щоб у них були гарні, усміхнені обличчя, щоб вони зрозуміли, що все тільки починається.
– Якщо чесно… Незважаючи на те, з чим ми стикнулися, з якими викликами, скільки ми втратили прекрасних людей: це не пробачити, це наша історія, повторення циклу того, що знову намагаються стерти нас із землі… Але я щаслива, що ми впізнали себе з того боку, яким ми відкрилися. Що у нас стільки волонтерів, стільки відважних воїнів, добровольців, просто військових. Що наші люди здатні творити дива і що ми ці всі подвиги, які ми робимо, навіть не усвідомлюємо. Що наша нація виявилась супернацією, що ми настільки змогли показати світові, що можна і отак, і здивували самих себе. І, якщо чесно, я себе вже не уявляю без цієї історії. Якби була можливість, як у кіно, потрапити в реальність, яка б оминула цей розвиток подій або цей виток часу, я не уявляю вже Україну без цієї історії.
Тому що ми дуже багато втратили, це факт. І втрачаємо, і цьому немає вибачення. Але те, що ми також здобули… По-іншому ми б це не знайшли також. Надмірна ціна, але і те, що отримали… Знову тавтологією займаюся. Ми впізнали себе такими. Мені здається, що це мало дається кому взагалі в сучасному геополітичному світі. Жодній нації. Ми взагалі розбудили світ. Я б так сказала. Розбудили демократію, всі ці замшілі бюрократичні, номінальні, ті, що роблять вигляд, що вони існують, організації. І мені здається, що це такий поштовх для взагалі оновлення оцієї системи! Я дуже хочу вірити в те, що це просто так не заморозиться. І все ж таки оцей тригер – він дасть новий виток тому, що демократія буде по-іншому взагалі працювати.
– Наша вже інакше. І вона не буде тою: попередньою. Але щоб це вплинуло і глобально на весь світ: на устрій всього світу. Я це бачу і відчуваю. І це точно вписалося вже в історію величезними літерами.
– Наталко, дякую. У вас багато прекрасних пісень. А от які рядки якої з них у вас зараз на душі, щоб подарувати їх вашим прихильникам? Експромтом.
– Рядки про голос, напевно. “Ми не німі, німі не ми. У нас голос є, ми голос маємо – лунаєм”.
