Історія Почаївської лаври: про це не хочуть розповідати у нинішньому монастирі

(Рубрика «Точка зору»)

У Почаївській лаврі, в якій нині перебувають представники УПЦ (Московського патріархату), вам неохоче розповідатимуть про унійний період монастиря. Хоча саме в цей період монастир розбудували і став він добре відомим не лише на Волині, але і за її межами.

Величний Успенський собор, головний храм монастиря, був побудований у той час. Тоді ж у Почаївському монастирі запрацювала друкарня, яка стала одним з найбільших видавничих центрів України XVIII – початку ХІХ століть. Також тоді набуло великого поширення шанування ікони Почаївської Божої матері, а також Іова Почаївського. Монастир же став місцем масового паломництва.

Між католицизмом і православ’ям

Перехід Почаївської обителі до унії варто осмислювати в контексті реалій кінця XVII – початку XVIII століть.

У 1685–1686 роках митрополит Київський, а перед тим єпископ Луцько-острозький Гедеон Святополк-Четвертинський перейшов із підпорядкування Вселенського (Константинопольського) патріархату до патріархату Московського.

Цей неканонічний вчинок створював значні проблеми для православних Правобережної України, які перебували в складі Речі Посполитої. Адже остання мала постійні конфлікти з Московією. Православні Правобережної України, які залишалися в складі Речі Посполитої, опинилися в непростому становищі. Адже вони належали до церкви, центр якої був розташований на теренах ворожої держави. Який був вихід із цього?

Одним із варіантів став перехід до унійної церкви (католицька церква, яка зберігає візантійську літургійну традицію – ред.). Тому не дивно, що галицькі єпархії, які твердо трималися православ’я, невдовзі перейшли в унію. Те саме стосувалося й Луцько-Острозької єпархії, до якої належав Почаївський монастир.

Правда, перехід в унію цієї єпархії не був простим. Тут існувало чимало супротивників такого переходу. Також спрацьовував і зовнішній чинник. У час Північної війни на теренах єпархії певний час перебували російські війська. Й російська влада, відповідно, підтримувала православних та переслідувала противників унії.

Перехід Луцько-Острозької кафедри на унію затягнувся майже на чверть століття й супроводжувався драматичними подіями. Це так чи інакше впливало на ситуацію в Почаївському монастирі.

Загалом упродовж XVII століття Луцько-Острозька єпархія була «найзавзятішим театром боротьби» між унійним (з’єдиненим із Римом, руським католицьким) і православним (неунійним, нез’єдиненим) таборами.

Участь у цьому протистоянні брала місцева руська (українська) шляхта, поділена конфесійно. Траплялося, що її представники переходили між таборами православних і прихильників унії, а то й ставали римо-католиками чи протестантами, керуючись при цьому не завжди релігійними мотивами.

За «духовні хліби» Луцько-Острозької єпархії йшла боротьба між різними шляхетськими кланами. Тому церковні структури нерідко ставали заручниками політичних порахунків. Це, звісно, негативно позначалося на релігійному житті, зокрема православному й унійному.

У середині 80-х років XVII століття єпископом Луцьким став Афанасій (у миру – Олександр) Шумлянський – представник знаного шляхетського роду на Галичині, з якого походило чимало церковних діячів. Обранню на цю кафедру Афанасія посприяв його старший брат Йосиф, який був єпископом Львівським і тимчасово керував Луцькою єпархію після втечі звідти Гедеона Святополка-Четвертинського.

8 травня 1687 року відбулася хіротонія Афанасія Шумлянського, котру здійснив митрополит Сучавський Досифей. Афанасій Шумлянський склав католицьке визнання віри ще 22 січня 1685 року папському нунцію в Речі Посполитій, однак не ризикнув проголосити в своїй єпархії унію. Й не виявляв активності в поширенні унії. Перед смертю в 1694 році цей єпископ висповідався своєму двоюрідному братові домініканцю Данилові Шумлянському.

Такий «прихований католицизм» був притаманний багатьом тодішнім ієрархам на західноукраїнських землях. Вони переходили в унію, однак не демонстрували свою унійність і, як правило, не виявляли активності у справі утвердження унії, щоб не викликати реакції з боку віруючих.

Однак справа переходу на унію здійснювалася – хай і повільно. Так, ще в 1681 році Йосиф Шумлянський разом з єпископом Перемиським Інокентієм Винницьким склали католицьке визнання віри. Однак, зважаючи на те, що єпархії не дозріли до втілення унійної ідеї, Інокентій Винницький відкрито заявив про свою унійність у 1692 році, а Йосиф Шумлянський – лише в 1700 році.

Роль Діонісія Жабокрицького

Наступник на луцькій кафедрі після Афанасія Шумлянського, Діонісій Жабокрицький, все ж ризикнув заявити про перехід до унії. Походив він, як і його попередник, зі шляхетської родини. Народився в Луцьку. Тобто належав до місцевих. Його батько був православним, а мати – католичкою. У той час такі змішані родини мали поширення серед української шляхти.

Діонісій отримав хорошу освіту – навчався в Краківському університеті. Займав важливі адміністративні посади у Волинському воєводстві. Зарекомендував себе як активний православний діяч. Зокрема, обирався старостою Луцького православного братства (1677–1686). Також сприяв відновленню православного Кременецького Богоявленського братства. Тому при підтримці волинських шляхтичів його 15 березня 1695 року обрали луцьким єпископом. Привілей короля Яна ІІІ Собеського з призначенням його на єпархію видали 6 червня 1695 року.

Діонісій Жабокрицький дбав про належну освіту для духовенства та покращення матеріального стану монастирів. Намагався відстоювати інтереси єпархії. Однак незважаючи на це, Діонісій Жабокрицький зустрівся з протидією з боку вищого православного духовенства.

Ще 5 вересня 1696 року Діонісій Жабокрицький здобув від Марамороського православного єпископа Йосифа Стойки у Білостоцькому монастирі на Волині свідоцтво, що він перешкод до духовного стану не має.

Але Московський патріарх Адріан не благословив тодішнього митрополита Київського Варлаама Ясинського на висвячення Діонісія в єпископи, оскільки той до свого обрання був «неправильно» одружений, що суперечило церковними канонами. Хоча це, радше, було приводом. Московська церква не раз порушувала канони. Але коли їй було потрібно, то вона різко про них згадувала.

Не дивно, що Діонісій Жабокрицький, перебуваючи в такій непростій ситуації, погодився приєднати православну Луцьку єпархію до унійної Київської митрополії. Сталося це в 9 квітня 1702 році (за іншими даними – в березні), коли унійний митрополит Київський висвятив Діонісія Жабокрицького на єпископа в кафедральному соборі Успіння Пресвятої Богородиці в місті Володимирі у присутності численних осіб, у тому числі з волинської шляхти.

Коли на Волинь зайшла московська армія, луцький владика змушений був утікати: в 1704 році перебував у єпископа Юрія Винницького, в 1705 році – в короля Станіслава І Лещинського, у 1707 році – в Угорщині. Цей період у житті Діонісія Жабокрицького був сповнений драматичних колізій. У 1709 році його схопили на Волині московити, які спочатку вивезли владику до Києва, а в 1710 році – в Москву. Там його спочатку допитували та всіляко принижували, потім запропонували повернутися в єпархію за умови відмови від унії, на що Діонісій не погодився. Від 1711 року він перебував як в’язень у Соловецькому монастирі, потім знову повернули до Москви, де і помер (ймовірно, в 1716 році).

Вплив Полтавської битви

Після викрадення й ув’язнення Діонісія Жабокрицького Луцько-Острозька єпископська кафедра виявилася вакантною. У 1711 році на неї був номінований на адміністратора унійним митрополитом Юрієм Винницьким – Кирило Шумлянський, син Афанасія Шумлянського.

Польський король Август ІІ Сильний погодився на цю номінацію. При цьому Кирило побажав бути висвяченим в єпископський сан від православного митрополита Київського. І з цією метою подався до Києва.

Чим був викликаний такий крок цього номінанта та луцько-острозьку кафедру? Здавалося, він мав би пристати до унійної церкви. Адже це зробив його батько – хай і не публічно. До унійної церкви належали його родичі. Унійним єпископом був і попередник Кирила Шумлянського на кафедрі. Та і номінацію, як уже говорилося, він отримав від унійного митрополита.

Однак спрацювали чинники політичні. У той час зріс вплив московського царя Петра І, який зумів розгромити шведське військо короля Карла ХІІ під Полтавою в 1709 році. Московські війська перебували на землях Речі Посполитої. І, відповідно, вплив тут московитів був значним. Московська влада вимагала, щоб Луцько-Острозька єпархія лишалася православною. Перед очима Кирила Шулянського був приклад Діонісія Жабокрицького, якого через приналежність до унійної церкви викрали й ув’язнили московити. Така доля могла б чекати і його, якби він став унійним єпископом.

У 1711 році Кирила Шумлянського хіротонізував на єпископа Луцького й Острозького православний митрополит Київський Йоасаф Кроковський. Це, зрозуміло, викликало незадоволення з боку унійного духовенства й шляхетства. Вони звернулися за допомогою до папи Римського. Останній направив послання королю Августу ІІ Сильному, який 17 жовтня 1711 року видав грамоту, якою вимагав від усього руського (українського) духовенства й шляхти Луцько-Острозької єпархії, аби Кирила Шумлянського ніхто не визнавав за єпископа і не надавав йому ніякого послуху.

На захист Кирила став Петро І. Однак після Прутського походу 1711 року становище цього царя помітно похитнулося. Тому на його вимоги уже не так зважали в Речі Посполитій, як раніше. Кирило Шумлянський прорахувався, зробивши ставку на православних, підтримуваних московитами.

Становище єпископа стало складним. І в 1715 році він подався до Києва, де став єпископом переяславським та бориспільським, а також вікарієм Київської православної митрополії. При цьому продовжував підтримувати зв’язки з деякими православними монастирями й церквами Правобережної України, іменуючись «єпископом Луцьким і Острозьким». Це, до речі, дало підстави наступникам Кирила Шумлянського на Переяславській єпископській кафедрі підтримували зносини з православним населенням Правобережжя.

Після смерті митрополита Київського Йоасафа Кроковського єпископ Кирило керував справами Київської митрополії з травня 1718 до 1722 року. Помер він 30 листопада 1726 року (за іншими джерелами – у 1724 році).

Остаточну крапку в справі унійності Луцько-Острозької єпархії поставив єпископ Йосиф Виговський, що належав до відомого на Волині шляхетського роду Виговських. Він, зокрема, був племінником гетьмана Івана Виговського. 17 серпня 1713 року унійний митрополит Юрій Винницький разом з єпископом Левом Кишкою висвятили Йосифа Виговського. Щоправда, деякі джерела стверджують, що це сталося в 1716 році. Але як би не було, можемо стверджувати, що Луцько-Острозька єпархія остаточно стала унійною в середині 10-х років XVII століття. І відбулося це без особливих ексцесів. Звісно, не всі вірні погоджувалися приєднатися до унійної церкви. Були такі, які вперто продовжували триматися «старини». Та, попри це, православні впливи поступово були маргіналізовані.

Бунт в історії Почаєва

Ситуація в Почаївському монастирі в питаннях унії багато в чому повторювала ситуацію в єпархії.

Монастир із самого початку існування, завдячуючи фундації Анни Гойської, став багатим землевласником, володів значними матеріальними цінностями. Це, з одного боку, робило його впливовим, з іншого, за багатства обителі велася боротьба. Не дивно, що навколо монастиря та в середовищі його братії виникали конфлікти.

Деякі православні автори намагалися подати останні як боротьбу між противниками й прихильниками унії. Проте, схоже, конфесійний чинник тут не відігравав основну роль. Так, 20 серпня 1693 року ігуменом монастиря обрали Інокентія Ягельницького. Проте певна частина братії була проти. Виник конфлікт, що призвів до заворушень.

У такій ситуації мав відбутися єпископський суд. Тодішній єпископ Луцький і Острозький Афанасій Шумлянський послав у Почаїв свого архідиякона Якинфа Жуковського, якому наказав у своїй письмовій інструкції змістити Інокентія Ягельницького з ігуменства, тимчасово передавши монастир Феодосію Стояновському – ігумену Четвертинського монастиря на Волині.

Це, закономірно, викликало незгоду з боку обраного ігумена та його прихильників. Дійшло до збройного конфлікту. Однак єпископу вдалося арештувати й ув’язнити Інокентія Ягельницького.

23 лютого 1694 року відбувся єпископський суд. Як і слід було чекати, ігумен був засуджений, позбавлений сану й посаджений у тюрму. Зазнали переслідувань і «ягельничани», зокрема вікарій монастиря Йосиф Саєвич, який, власне, і був керівником «бунту».

Було намагання православних авторів, зокрема Андрія Хойнацького, Івана Огієнка та інших, представити «бунт Ягельницького» як конфлікт між прихильниками унії та її противниками. Мовляв, Інокентій Ягельницький та його прихильники хотіли зробити монастир унійним, а ось його противники разом з єпископом Афанасієм Шумлянським цього не дали їм зробити.

Іван Огієнко писав таке про «бунт Ягельницького»: «Це був перший монаший бунт в Україні, викликаний підступною роботою уніатів, щоб захопити Почаївського монастиря. Звістка про цей бунт широко розійшлася по всій Волині, скрізь викликуючи гострий осуд…»

Проте такі твердження викликають низку питань. По-перше, чому Інокентія Ягельницького та його прибічників не підтримав єпископ Луцький Афанасій Шумлянський, котрий, як уже говорилося, належав до потаємних прихильників унії? По-друге, чому в подальшому «ягельничани», зокрема вікарій монастиря Йосиф Саєвич, виявилися ревними прихильниками православ’я й московщини?

Існує інша версія, згідно якої згаданий «бунт» мав не проунійний, а, радше, антиунійний характер.

Річ у тім, що частина ченців Почаївського монастиря на початку 90-х років XVII століття почали підтримувати унію. Це стосувалося ігумена обителі Касіяна Рибчинського, монастирського проповідника Венедикта Літинського та отця Гедеона Гадзія. Проти них і підняли «бунт Ягельницького».

Однак, схоже, цей «бунт» був звичайним для того часу конфліктом, який виник через питання управління монастирем та «хліби духовні». Й розібратися в «ідейній складовій» цього конфлікту непросто. Хоча б через те, що ця «складова», якщо й існувала, то не була вираженою.

Після смерті єпископа Афанасія Шумлянського управління Луцько-Острозькою єпархією почав здійснювати його брат Йосиф, що залишався єпископом Львівським. Тоді відбулася реабілітація «ягельничан». Й сталося це, схоже, не з ідейних мотивів.

Йосиф Шумлянський призначив ревізію Почаївського монастиря, яка розпочалася 19 вересня 1694 року. Того ж дня зі становища ігумена зняли Якинфа Жуковського, призначеного ще покійним єпископом. Керівником обителі став тимчасово архідиякон львівського катедрального собору Партеній Ломиковський, а ігуменом – Мардарій Стовпинський.

Відбулося примирення з «ягельничанами». До обителі повернувся Йосиф Саєвича, що знову став намісником монастиря1. Невдовзі після цього Мардарій Стовпинський перестав бути ігуменом, а на цьому становищі за рекомендаціями Йосифа Саєвича опинився Йосиф Добромирський, який займав цю посаду до своєї смерті в 1698 році.

Новий ігумен, фактично, доручив впорядкування маєтностей і фінансових справ монастиря Йосифу Саєвичу. Останній вів переговори з графами Тарновськими, які успадкували частину володінь Гойської і її права щодо фундації монастиря. Стосувалися вони суперечок обителі й цієї родини щодо володінь у селах Старий Почаїв й Кімнатка.

Гроші і вплив

Почаївський монастир підтримав Діонісія Жабокрицького в його боротьбі за Луцько-Острозьку єпископську кафедру, у тому числі фінансово. Незважаючи на те, що цей діяч був обраний єпископом у березні 1695 року, боротьба за єпархію не припинялася. Номінант на той час ще не був висвячений. Й для того, щоб утвердитися, новообраний претендент потребував грошей.

У серпні 1695 року Діонісій Жабокрицький здійснив візитацію в Почаївський монастир. Тоді ж позичив в обителі 10 000 злотих під 7% річних, водночас записавши на монастир 3 000 злотих зі своїх маєтностей.

Як бачимо, тоді монастир розпоряджався значними фінансовими ресурсами й навіть виконував функцію банку. Власне, це він робив і в наступні часи. Тобто обитель стала «ласим шматком», за який варто було поборотися.

Звісно, на Почаївський монастир чинили тиск патрони й місцеві шляхтичі, які попереходили в унію чи римо-католицизм. Зокрема, до них належали графи Тарновські. При сприянні Станіслава Тарновського в 1698 році ігуменом обителі Діонісій Жабокрицький призначив Йосипа Саєвича. У православній літературі можна зустріти думку, що це було зроблено, щоб віддати монастир прихильникам унії.

Насправді, Йосип Саєвич знайшов порозуміння з цим землевласником, тому той і лобіював його призначення. Про якісь ідейні моменти тут не йшлося. Однак спадкоємець Станіслава, Олександр Тарнавський, мав майновий конфлікт із монастирем. Коли землевласник тиснув на Йосипа Саєвича, ігумен заявив, що чудотворну ікону Божої матері й всі скарби монастирські повезе до Москви.

У 1700 році єпископ Луцький Діонісій Жабокрицький, який лишався православним, отримав від короля Августа ІІ Сильного підтвердження прав своєї церкви. Подібне підтвердження добився і Йосип Саєвич для Почаївського монастиря. Це йому було потрібне, щоб захистити обитель від зазіхань з боку Олександра Тарнавського.

26 червня 1700 року король видав грамоту, а якій говорилося, що монастир є православним, йому гарантувалася свобода «богослужіння Східного ісповідання давньої церкви», а також «захист від усяких кривд, насильств та утисків, які робилися б на… монастир та їхні маєтки особами якого б то не було стану, чину, достоїнства і звання», зокрема й від духовних осіб, що перебували в унії з Римською церквою.

Цей документ, як бачимо, мав на меті захистити Почаївський монастир від посягань на його маєтності. Однак в умовах правової анархії, що існувала в тодішній Речі Посполитій, такий документ не був «абсолютною гарантією». Свої права треба було боронити.

Щоправда, схоже, Йосип Саєвич не забував і про себе. 7 січня 1700 року на нього та намісника Почаївського монастиря Никодима Лозинського скаржилися Діонісію Жабокрицькому ченці обителі, звинувачуючи цих осіб у зловживанні монастирською касою та майном.

Попри перехід єпископа Луцького Діонісія Жабокрицького на унію, почаївські ченці не поспішали це робити. Воно й зрозуміло – на Волині на початку XVIII століття перебували московські війська. Ігумен монастиря Йосип Саєвич вирішив зробити ставку на московитів. Він декларував, що на унію переходити не хоче. Наприклад, про це писав книготорговцю Луцького братства Петру Семеновичу в листі від 27 травня 1702 року.

А в 1704 році Йосип Саєвич з цінностями й документами Почаївського монастиря виїхав до Московського царства. Зупинився на теренах Лівобережної України, у місті Козельці, де за підтримки гетьмана Івана Мазепи та його генерального осавула Івана Скоропадського став ігуменом монастирів Святої Трійці та Георгія Побідоносця.

Гроші монастиря та цінні речі почаївський ігумен залишив на зберігання в гетьмана Івана Мазепи в Батурині. Факт же виїзду Йосипа Саєвича пояснювався неспроможністю (чи небажанням?) монастиря сплатити контрибуцію, яку шведський король Карл ХІІ, захопивши Львів, наклав на довколишні регіони. Але як би не було, цей від’їзд свідчив про орієнтацію почаївського ігумена на московську владу.

Звісно, під час Північної війни Почаївський монастир зазнав втрат – зокрема матеріальних.

У 1705 році його пограбували шведські та саксонські війська. У квітні 1711 році, йдучи в Прутський похід, Почаївський монастир відвідав цар Петро І. Тодішній почаївський ігумен Лука Пелеховський його урочисто зустрічав.

Однак після поразки Петра І під час Прутського походу ситуація змінилася. Московські війська змушені були покинути Правобережну Україну. Ігумен Лука Пелеховський, який зустрічав Петра І, покинув Почаївський монастир і подався на терени Московської держави. Ченцям, щоб зберегти свої маєтності, треба було шукати підтримки в католиків.

Чи є документи про перехід в унію?

У православній літературі поширена думка: мовляв, немає ніяких документів про перехід Почаївського монастиря до унії; і взагалі ця обитель була оплотом православ’я на Волині; лише після Замойського собору 1720 року унійного духовенства відбувся цей перехід.

Насправді, ситуація виглядає інакше. Існують документи, які дають підстави говорити, що в 10-х роках XVII століття такий перехід відбувся.

У той час склалися обставини, які змусили почаївських ченців вдатися до такого кроку. Велику роль у цій справі відіграв тодішній унійний єпископ Варлаам Шептицький, до якого звернувся ігумен монастиря Арсеній Кучаровський.

З цього приводу історик церкви Ігор Скочиляс писав таке:

«Особистою заслугою Варлаама Шептицького став перехід на унію православної обителі в Почаєві, що розташовувалася на канонічній території Луцько-Острозької єпархії. 29 червня 1712 р. ігумен Почаївського монастиря Арсеній (Кочаровський) публічно звернувся до львівського владики з проханням прийняти обитель під його юрисдикцію…Несподіване рішення почаївського настоятеля, загалом не підтримане Римською Курією та папським нунцієм у Варшаві, обумовлювалось як побоюванням репресій з боку православних, так і спробами Холмського унійного єпископа Йосифа (Левицького, 1711–1730 рр.), тогочасного адміністратора Луцького владицтва, безпосередньо підпорядкувати собі обитель наприкінці травня того ж року, під час однієї з візитацій монаших обителей Волині».

Зберігся лист ченців Почаївського монастиря від 23 липня 1712 року до папи Римського, де вони просили прийняти свою обитель до Католицької церкви. У ньому, зокрема, писалося (лист подається в перекладі з латинської мови, який здійснив Атанасій Великий):

«Це є той п’ятий день, що його сотворив Господь, коли нас і нашу спільноту, яка стільки літ блукала на бездоріжжях, просвіченням Св. Духа вивів на прості і рівні шляхи і показав правдиву загороду католицької віри на Скелі Петра. […] Наш Почаївський монастир […] Волею фундатора був він прилучений до Церкви Константинопільської і Уставу ставропігійського, а згодом, через різні воєнні лихоліття, підчинений під ближчого до нас Архиєпископа Московського, якого ми за одноголосним рішенням цілої нашої чернечої спільноти покинули і цим листом в торжественний спосіб відмовляємось, вважаючи це підчинення за справу для нас шкідливу».

Далі у листі ченці просили прилучити їх до створеної в 1711 році конґреґації василіянських монастирів Львівсько-Галицько-Кам’янецької єпархії. Під листом підписалися настоятель Почаївського монастиря Арсеній Кучаровський, вікарій монастиря Макарій Великопольський, економ монастиря Юстиніян Козаневич, еклесіярх монастиря Паїсій Полкиданович, сповідник монастиря Евстахій Куневич, диякон і радник монастиря Гедеон Левицький, прокуратор монастиря Пахомій Визберт Заблоцький.

Як бачимо, це були люди, що здійснювали управління обителлю.

У згадуваному листі також вказувалося, що перед тим, як писати до Рима, почаївські ченці радилися із унійним єпископом Львівським Варлаамом Шептицьким і папським нунцієм у Речі Посполитій.

• У серпні-вересні 1712 року справу Почаївського монастиря розглядала Конґреґація поширення віри.
• 2 серпня було вирішено, що обитель буде підлягати безпосередньо Апостольському Престолу, аби не виникало незгод між єпископами Львівським та Луцьким.
• 12 вересня 1712 році на засіданні Конґреґації ще раз було підтверджено перехід Почаївського монастиря до Унійної Церкви. Варшавському нунцію доручено було прийняти і допустити почаївських ченців до сповідання віри, у відповідності до інструкції, наданої йому з цього питання.

Відтоді Почаївський монастир став унійним. І тому керівники цієї обителі при вирішенні своїх питань почали звертатися до католиків. Так, у 1716 році почаївський ігумен Арсен Качуровський звернувся до папського нунція в Речі Посполитій Єроніма Ґрімальді зі скаргою на утиски землевласника Ледуховського.

Як бачимо, перехід в унію Почаївського монастиря відбулося хоча й не безконфліктно, але відносно мирно. Звісно, спрацьовували різні чинники, зокрема й матеріального характеру, які змушували ченців робити вибір на користь унії.

Однак можемо стверджувати, що це був свідомий і, в певному сенсі, добровільний вибір.

Петро Кралюк – професор, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода